Почесному жителю Любомля – 95 років!

Петро Баранський – знана постать прикордонного краю. Пам’ятають його люди і як багатолітнього голову районної організації ветеранів війни й праці, і як давнього учасника ветеранського хору «Осіннє золото».

Певне, не було й нема у районі людини у такому поважному віці, як він, яка регулярно виходить на сцену в оточенні таких же залюблених у пісню земляків.

«На пам’ять не нарікаю. А що ж робити, коли люблю співати? – так бадьоро одказав патріарх хористів, з яким ми зустрілися перед черговою репетицією».

Народився Петро Гнатович (на фото) 12 січня 1922 року в селі Варишин тодішньої гміни Мірче Томашівського повіту Люблінського воєводства (Польща). Крім нього в родині зростало дві сестри і брат.

У 1939-му році, до початку війни між Німеччиною і Польщею, сім’я переїхала в Україну. Оселилася неподалік м. Золотоноша, що на Черкащині, освоїв професію токаря. І це згодом вплинуло на його солдатську долю.

«У 1943-му призвали в Червону Армію. Потрапив на 1-й Український фронт, війська якого готували переправу через Дніпро. Операція по визволенню від фашистських окупантів Києва була в розпалі. Не довелося взяти участь: відкликали в тил, бо не вистачало фахівців з ремонту бойової техніки. Точив на верстатах поршні й кільця для знаменитих танків Т-34».

На жаль, майже всі бійці частини, в якій служив, загинули в боях за Київ. А Петра Баранського в 1946 році через травму ока (стружкою поранив) комісували з трудового фронту. Тоді ж сім’я переїхала на Волинь, у Рожищенський район, тут жила сестра матері. Згодом розпочав навчання у Київському фінансово-економічному технікумі.

Слухаючи Петра Гнатовича, щиро захоплювався його пам’яттю. Попри поважний вік, досі пам’ятає імена людей, з якими працював, зустрічався, називав роки і місяці, де й коли трапилася з ним та чи інша подія. Ніби гортав книгу свого життя, в якій все занотовано на кожній сторінці.

«Я працював на різних посадах, мав справи, як кажуть, із різними людьми. Трудився на совість, інакше не міг. Був не свідком, а учасником життя, яке бурлило довкруж у ті непрості часи».

Близько двадцяти років керував колгоспом імені ХХ-го партз’їзду, що в Рожищенському районі.

«Там збудували школу, будинок культури, медпункт, контору, − скромно зазначив мимохіть».

А ще головував у Затурцівській сільраді, що в Локачинському районі. Там і зустрів свою долю – гарну дівчину Софійку, яка згодом стала дружиною. Весілля відгуляли на Покрову 1949-го року.

Працював у Шацьку завідувачем фінвідділом райвиконкому та завпункту «Заготскот», в Любомлі був директором ринку, куди переїхав із родиною в 1971 році.

«На нарадах у Києві, коли був головою колгоспу, двічі бачив і слухав наяву лідера СРСР Микиту Хрущова. Якби не посіяли тоді кукурудзи, до чого невтомно закликав Хрущов, то б не врятували колгоспного стада корів…»

Разом із дружиною, яка відійшла у засвіти 11 років тому, виховали двох чудових дочок: Нелю – стала художником і Майю – здобула фах медпрацівника. Дочекався трьох внуків і правнучки.

Минають без вороття швидкоплинні роки. У вирій відлетів час, оповитий вірою, надією і любов’ю. Залишилися шана й повага за зроблене, пережите і прожите, за добро принесене людям. З 95-річчям Вас, почесний жителю Любомля!

Рецепт довголіття Петра Баранського

«Головне – не переїдати. Не захоплюватися м’ясом, особливо перед сном. На ніч вживаю лише кисло-молочно продукти. Не захоплюватися спиртними напоями. Хоча б із фізкультурою дружити. Я досі щодня роблю зарядку. Не цураюся помірної роботи на дворі, городі, в саду. Не сиджу склавши руки. Їжджу велосипедом».

Олександр ХОМЕНЧУК