Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС уже 15 років живе без шлунка

12:33 14.12.2016
1013

Щорічно в Україні 14 грудня відзначають День ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Ціною власного життя і здоров’я вони змогли здолати страшну трагедію ХХ століття, що сталася 26 квітня 1986р.

Події тридцятирічної давності не зітруться з пам’яті народу ні сучасного, ні наступних поколінь. Ця катастрофа є болем для всієї України. А тому пошанування тих, хто пожертвував життям, а чи втратив своє здоров’я, зменшуючи кількість лиха, − наш обов’язок.

У Чорнобиль після аварії на АЕС їхали пожежники, медики, військові будівельники… Необхідними людьми протягом перших місяців були і водії.

Нам вдалося поспілкуватися з шофером Любомльської сільгосптехніки Василем Петруком.

– Василю Андрійовичу, розкажіть трохи про себе.

– Народився у селі Підгородне, закінчив восьмирічну школу, а з 1974 року, відколи звів оселю у райцентрі, працював у «Сільгосптехніці».

– Як стали учасником ліквідації аварії?

– Протягом серпня-вересня 1986 року наші хлопці-водії почергово їздили у зону ЧАЕС: вивозили речі мешканців Чорнобильського району у села Макарівського району Київської області, які зводилися будівельниками Волині влітку.

– Чи знали ви, на що йдете?

– Звичайно, ні. Просто 16-го вересня сказали, що ви отримуєте відрядження на 7 днів у розпорядження Макарівського РАПО.

– Чи відмовлявся хто?

– Ніхто. Тому що попередні шофери приїхали здоровими, без скарг, а тому ми збиралися, як у звичайне відрядження. Нас їхало троє – Володимир Мохнатий, Петро Груньковський і я. Опісля поїхало ще двоє.

– Що ви там робили?

– Коли ледь займалося на світ, ми виїжджали з Опачівки, діставалися 30-кілометрової зони, де проходили санобробку, загружали речі мешканців, знову нас «обробляли», і ми поверталися в Опачівку. Працювали вдень по 12-14 годин, при нормі – 6.

– Ніяких інших засобів захисту не було?

– Ні, ми бачили людей у фантастичних костюмах, вони здавалися інопланетянами, а нам і пігулок ніяких не давали. Лише, згідно з інструкцією, жителі вранці та ввечері, незважаючи на те, що ми були за кермом, «дозували» нам по 200-300 грамів горілки.

– Що запам’яталося і вразило найбільше?

– Кинуті напризволяще села. Страшно, коли на мотузках теліпається вивішена три місяці тому білизна, сіро-брудна від давності. Хати-пустки, як осиротілі вдовиці, стоять сумні і спустошені. Вікна засновані павутинням. А найгірше – відсутність людей.

– Вас не обстежували дозиметром?

– Обстежували, але ми не цікавилися замірами. І лише коли заїхали на завод «Маяк», щоб забрати окремі деталі для любомльського «Світязя», нас не впустили. Обстеживши і нас, і машини, сказали, що зашкалює скрізь і деталей нам не дали.

– І коли ви відчули наслідки передозування радіацією?

– Спочатку не відчував нічого. Із розформуванням нашої організації ще працював трохи, хоч почав отримувати пенсію у 50 років, у 1993-му.

І тут до розмови приєднується дружина Галина Степанівна, з якою незабаром відзначатимуть золоте весілля.

– Лихо спіткало Василя, коли 6 років уже був на пенсії. З 90 кілограмів лишилося трохи більше половини. Ні їсти, ні пити не міг: щодня готувалися до найгіршого. Приймав ліки, які радили добрі люди, але легше не ставало.

Два роки – у безсиллі, у зневірі і без допомоги держави. Луцьк, Київ, Івано-Франківськ: консультації, відмови навіть професорів. І лише у 2001 році, підключивши до пошуків спасіння батька, чоловіка та діда всю родину, знайшли такого «лікаря-рятівника» у місті Рівному. Гарантій не давав, але операцію зробив удало.

Уже 15 років він живе і радується щодня сонцю та людям. Але образливо, що отримує лише мінімальну пенсію чорнобильця-інваліда. Ніхто не порадив стати на облік у військкоматі, адже заслужено мав би статус учасника війни. Всі документи зберегла – довідки, посвідчення, рішення суддів, та отримуємо лише комунальні пільги – на воду, світло, телефон. А він же вдвічі більше відпрацював у зоні. У колег чоловіка теж немає здоров’я. Хотілося б, щоб держава приділяла належну увагу та турботу ліквідаторам аварії на ЧАЕС.

– Чим живете сьогодні? Що вас радує і втішає?

– Жити потрібно заради трьох синів, які вже давно живуть окремо у власних оселях і тішать сімома онуками та однією правнучкою. Два з них живуть і працюють у Любомлі, один – у Коцюрах. Саме вони, сини і невістки та самовіддана дружина – мої рятівники та стимул до життя. Ліквідаторам зичу міцного здоров’я, життєлюбства і зустрічей з хорошими людьми.

Ми, у свою чергу, низько схиляємо голови перед усіма, хто пішов у засвіти. Наша подяка тим, хто щодня бореться зі страшними хворобами, викликаними катастрофою. Здоров’я всім, міцності духу та впевненості у завтрашньому дні.

Коментарі
18 лютого
Сьогодні
Вчора
16.02.2019
15.02.2019
14.02.2019
13.02.2019
12.02.2019
11.02.2019
10.02.2019
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин