Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Андрій Олексійович у 1949 році.
Андрій Олексійович у 1949 році.

У 90 років рубає дрова, їздить велосипедом до церкви та робить домашнє масло

15:28 30.11.2016
881

За плечима Андрія Олексійовича Євтушка із Любомля великий шмат життя. Всього надивився, багато чого пережив, і радість, і горе мав.

Про довгожителя пише газета «Новий погляд+» за 24 листопада.

«Що найбільше врізалося в пам’ять?» – розмовляємо з ювіляром у теплій хаті, де клопочеться внучка Інна та поважно «інспектує» закутки кіт. А за вікном танцює осінь, вона в його біографії дев’яноста. Сипле жовтим листом, періщить по шибах дрібним листопадовим дощем, немовби попереджаючи: незабаром і морози стануть на порозі.

Я відірвав господаря від роботи в клуні – перебирав буряки, вмостившись на колодці. «Ви повинні сидіти в хаті на дивані й переглядати телевізійні програми. Невже не наробилися за свій вік?» − жартома докоряю.

«Телевізора не дивлюся, нервує. Там такого наслухаєшся, що купи не тримається. А щодо роботи, то це втіха для мене. Цієї осені привіз три машини дров. Сам порізав й порубав. Ось, полюбуйтеся, стоять мої кострики».

«Правду кажуть люди: земля − мати, труд – батько багатства».

«Земля все дає і все забирає. Так що ви питали? Чи запам’яталось щось із пережитого? Ох і багато чого пам’ять береже досі. Коли в 1939-му році прийшла радянська влад, на штиках армії Тимошенка, то багато хто із людей тужив за польськими порядками, а на війну сподівався, що змінить на краще. Поміркуймо, за Польщі був один податок – на землю. Сплатив – і спи спокійно рік.

А нова влада обклала селянина з усіх боків, як мисливці прапорцями вовка. Зерна здай, молока, м’яса, яєць – теж норму встановили. Я мав тоді 13 років. Уже сам орав, косив. То все бачив і чув. Мій дід Харитон по батьковій лінії володів 30-ма гектарами землі. Тримала сім’я коні, корови, мали реманент відповідний. Став колгосп – усе забрали і рівними зробили в злиднях».

Сучасних політичних реалій ми не торкалися, «ходили» довкола минулого, де «летіли назустріч вітровії, як солдатська молодість твоя». Ветеран має статус учасника бойових дій, є нагороди. Та його фронтова дорога починалася зі своїми кульбітами.

«Коли прийшло визволення з-під німецької окупації (осінь 1944-го) разом з іншими хлопцями Волині опинився в Полтаві. Записали нас у трудармію. Кинули молодих, ненавчених, зводити зруйновані війною будинки, виробничі приміщення.

Поки були сякі-такі домашні харчі, працювали. Коли ж настала голодуха – я втік із Полтави. Дременули й інші «трударі». Добре, що добре скінчилося. А могли б хлопці Берії і до стіни поставити. І на фініші війни лютували енкаведисти і «смерши», – пригадує співрозмовник.

Потім був Маріуполь, Київ, де потрапили під облаву, затриманих перекинули до Коростишева. Це вже Житомирщина. Тут волею випадку, заворожений гарною формою кавалеристів, яких побачив біля мобілізаційного пункту, став курсантом школи молодих командирів. Згодом служив у кавалерії. Та довго махати шаблею не довелося. Біля румунського кордону почув наказ командира:

«Євтушок, призначаєшся навідником артилерійської батареї».

«Товаришу командир, я не вмію стріляти з гармати». «Научишся!»

Андрія Олексійовича тішить, що правнук, 25-річний Андрій Шинкарук, навчається у військовому закладі. Буде офіцером Української армії. Перед тим 9 місяців воював на Донбасі. З перших днів Революції гідності Андрій разом з іншими київськими студентами – на барикадах Хрещатика…

На Схід України, в окопи під кулі й снаряди, пішов добровільно. Воістину, на таких мужніх і сміливих українських хлопцях і триматиметься наша земля. Відтиснемо навалу будь-яких ворогів. Бо козацькому роду нема переводу. На запитання, чи не підводить здоров’я, ювіляр бадьоро:

«Кілька років тому мав коня, корову, іншу живність. Давав раду. Часто зараз велосипедом їжджу на Божу службу в українську церкву. Всю роботу по дворі сам виконую. Колись у Луцьку переніс операцію, − з цими словами хазяїн метнувся до схованки і приніс два камінці розміром пташиного яйця і жменю дрібних. – Це дістали з сечового міхура. Досі згадую слова лікаря Валерія Самохіна: «Я поставлю вас на ноги!» Справдилося.


«А чарку ще випити можете?

«Чому ж ні? Здоров’ю ціни нема. Та поки нарікати гріх. Правда, зір підводить. Крім заголовків, у газеті ніц не прочитаю… Купую молоко і роблю домашнє масло. Це мій улюблений продукт».

Душевне багатство в кожному з майстрів своєї справи розкривається по-різному. Та коли пильно придивитися, то неважко помітити у них спільне – одержимість, відданість улюбленій справі. Де б не працював Андрій Євтушок (останні роки – агроном по бічному користуванню в держлісгоспі) – всюди залишив хороший слід.

«Я завжди дотримуюся таких установок – позитивний настрій, праця, доброзичливість, помірне харчування, оптимізм. Заздрість, злість, песимізм ще нікому віку не продовжили, – поділився секретом свого довголіття Андрій Олексійович.


Біографічна довідка

Народився Андрій Євтушок 23 листопада 1926 року на хуторі поблизу села Запілля Любомльського повіту в селянській родині.

Закінчив чотирикласну початкову сільську школу імені Юзефа Пілсудського.

Восени 1944-го року призваний до Червоної Армії. Щоб безперешкодно потрапити на фронт, приписав собі рік, назвавшись 19-річним. Тоді ж призвали й батька, який пропав безвісти…

Після навчання в польовій школі молодших командирів у Житомирі, в званні молодшого сержанта потрапляє служити у 7-й запасний кавалерійський полк. Дислокувався в Хмельницькій області.

Воював у складі ІІ Українського фронту. Брав участь у боях за визволення Румунії, Угорщини, Словакії, Чехії, Австрії. Був за 30 кілометрів від Відня, коли надійшло повідомлення: «Перемога!»

Згодом служив у Білорусії – командир взводу, звідки повернувся сержантом до рідного села в 1950-у році з молодою дружиною – білоруською дівчиною Катериною.

1952 рік – народилася дочка Галина, ще через два роки – дочка Надія.

Закінчив Рівненський кооперативний технікум. Працював на різних посадах у Любомльському районі: у військовій частині; громхарчі, фінвідділі, заготконторі, лісгоспзазі.

Дочекався чотирьох внуків, вісьмох правнуків і трьох праправнуків.

П’ятнадцять років тому похоронив дружину…

Олександр ХОМЕНЧУК

Коментарі
15 лютого
Сьогодні
Вчора
13.02.2019
12.02.2019
11.02.2019
10.02.2019
09.02.2019
08.02.2019
07.02.2019
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин