Куснищанський праведник народів світу

01 Жовтня 2020, 13:00
3769

Спогади любомльських євреїв, які дивом залишилися живими після трагічних подій осені 1942 року під Бірками.

«Його звати Мендель Сандельбойм. Йому було шість років, коли німці окупували невелике українське містечко, в якому він жив із батьками, братами і сестрами, численними родичами.

Німці та їх прислужники винищили майже всіх євреїв його рідного міста. Менделя з батьком, сестрою й тіткою сердечний український селянин переховував на горищі корівника, де зазвичай тримають заготовлене на зиму сіно.

Два роки голова Менделя і його рідних майже щосекунди торкалася внутрішньої сторони даху. Не тільки дорослі, але й діти не могли стати на весь ріст у тій криївці. Вони жили в сутінках, але у них не загострився зір.

Вони майже не говорили, але не оніміли. Залишившись жити на білому світі, Мендель Сандельбойм, його сестра Рая і тітка, яку також звати Рая, – живі свідки трагедії і героїзму страшного часу, що зветься Другою світовою війною».

Читайте також: Місця (не)пам’яті про розстріляних євреїв Берестечка

Німці ввійшли в Любомль 25 червня 1941 року. Вбивства євреїв розпочалися відразу. Як згадує тітка Менделя Рая Сандельбойм (по чоловікові Гутман), уже на другий день німці схопили і вбили найсильніших у фізичному плані євреїв.

Серед них були Меєр Цадингольд, власник готелю, Шмуль Вайгартен, власник магазину, Делінгер, за професією робітник, ім’я якого Рая пригадати не змогла. В той же день німці наказали євреям носити білі пов’язки.

Через місяць окупанти стали вимагати від людей, приречених ними до смерті, змінити білі пов’язки на жовті латки, які всі євреї повинні були не тільки нашити на свій одяг, але й позначити своє житло.

Вбивства євреїв стали повсякденністю. До осені першого року війни в містечку не залишилося молодих євреїв. Але більшість населення, яке окупанти зігнали в гетто, в грудні 1941 року все-таки ще надіялася, що до повного винищення справа не дійде.

Читайте також: Як у таборі смерті «Тростенець» нацисти знищували євреїв

І німці з метою наживи вирішили зіграти на цій надії. Вони почали вимагати від Кельмана Копельзона, який очолював у Любомлі юденрат – єврейську раду гетто – зібрати для потреб німецького війська не тільки золото, срібло і дорогоцінності, а й відрізи сукна та шкіри.

Комісар Гебітс – сам пообіцяв Копельзону, що у випадку виконання цієї вимоги всі євреї Любомля будуть надалі під охороною німецької влади.

«Це було якраз напередодні Суккота, єврейського свята, що знаменувало вихід із Єгипту. Усі повірили німцям. І дійсно, в перший день свята ні українська поліція, ні німці нікого не вбили», – пригадує Рая Гутман.

Євреї зміцніли духом. Уперше за багато місяців у гетто пролунали пісні і почувся сміх. Але підступності фашистів не було меж. Наступного дня, 1 жовтня 1942 року, почалася ліквідація Любомльського гетто.

Сотні євреїв зігнали на околицю міста. А там їх вже чекали розстрільні команди. Серед перших жертв німецьких карателів був і Кельман Копельзон із сім’єю.

Але ніде місцеве населення не складалось із бандитів, які готові були вбивати людей лиш за те, що ті народились євреями або циганами. Багато не могли пройти мимо вмираючих людей, щоб не спробувати допомогти їм. Але тоді і їм загрожувала неминуча смерть.

Читайте також: Гранати милосердя: як розстрілювали євреїв у Луцьку 

У селі Острівки, яке поряд із Любомлем, сім’я українців переховувала в своїй хатині знайому єврейську дівчину. Знайшлися запроданці. Поліцаї, які приїхали, схопили не тільки єврейку, але й дочку тих праведників, які хотіли врятувати людину.

Виродки зв’язали дівчатам коси і живими кинули в яму. Коли їх стали закидати землею, то поліцай, який виявився двоюрідним братом української дівчини, попросив дозволу застрелити сестру, щоб не мучилася.

Йому дозволили, але потім наказали розстріляти і батьків дівчини, мама якої була рідною тіткою. Він відмовився, і теж був вбитий. Євреїв, які залишилися живими, німці змушували працювати.

Смерть витала навкруги, і останні бранці гетто відчували свою приреченість. Утікати, по суті, було нікуди. Втеча з гетто теж означала смерть. Налякане окупантами населення боялося надавати прихисток євреям.

Читайте також: Історія жінки з Четвертні яка вижила під час Голокосту

Одного разу вранці, в кінці вересня, в будинок, в якому серед десяти сімей знаходилася й Сандельбойми, постукав перехожий у глибоко насунутому капелюсі і плащі. Ще не світало, лице його було неможливо роздивитися.

Він привітався на ідиші та попросив вийти для розмови Ідла Сандельбойма, главу сімейства. Коли вони відійшли на кілька кроків від будинку, незнайомець зняв капелюха й освітив лице ліхтариком. Ідл ледве не викрикнув від здивування.

Перед ним стояв начальник місцевої поліції Йосип Приказюк. Не звертаючи уваги на Ідла, який усе ще не міг прийти до тями, Приказюк сказав:

«Сьогодні вночі гетто буде ліквідоване. Тікайте!».

Після цих слів він знову насунув на очі капелюха, уважно глянув на зніченого Ідла, повернувся і повільно пішов геть.

Читайте також: Гетто на Локачинщині: історія жителя Привітного

Чому начальник української поліції, який до цього вірою і правдою служив німцям, вирішив врятувати останніх бранців гетто, невідомо.

Ні один із тих євреїв, що залишилися живими, не знає, що змусило Приказюка, ризикуючи життям, прийти на вулицю Листопада, вздовж якої й тягнулося все гетто, постукати в будинок, де жив Ідл і попередити його про каральну акцію.

Може, у Приказюка заговорила совість? Але ж довго вона мовчала! Адже на руках будь-якого начальника поліції в окупованій Україні, Франції або Голландії завжди кров.

Чистими на таких посадах втриматися не могли. Може, Приказюк, переживаючи за скоєне, злякався розплати, яка чекала його в разі поразки німців?

Раїса Гутман каже, що «Приказюк був хорошою людиною», але варто зауважити, що його попередження більшість мешканців гетто врятувати не могло, тому що втікати не було куди.

Читайте такожПро жахливу трагедію єврейської громади в Рожищі написав Авраам Моше Діхтер

І все-таки сім’я Ідла вирішує переховуватися. Дружина Ідла Фрума в останній момент відмовилася тому, що їх трирічний син Мойша сильно захворів. Жінка не хотіла бути для всіх тягарем.

У кінці жовтня в лісах уже холодно, особливо по ночах. У такий час блукати по лісах із дітьми, не маючи теплого одягу і яких-небудь харчів, – марна затія.

Ідл розумів, що він може розраховувати тільки на власні сили. Походивши кілька днів по лісі, голодні і змучені, Сандельбойми добралися до села Куснище. Рая, сестра Ідла, зовні була лише трохи схожа на єврейку, пішла в село просити хліба.

Вона підійшла до однієї з хат і постукала в двері. Довго ніхто не відчиняв. Рая бачила, що через вікно за нею спостерігають. Зібралася вже йти, як двері несподівано відчинилися. На порозі стояв селянин.

Не говорячи ні слова, він пильно дивився на Раю. Перелякана дівчина стояла на порозі. Раптом він порушив мовчанку питанням:

«Звідки йдеш?», – в його голосі відчувалося співчуття.

«З дитячого будинку. Загубилася ще влітку при евакуації. Іду до Луцька шукати родичів», – збрехала на всякий випадок Рая. 

Селянин, не кажучи ні слова, вернувся до хати і скоро вийшов, несучи в руках хліб і невеликий кусочок сала. Рая низько вклонилася і вже зробила крок назад, у сторону хвіртки, як чоловік попросив зачекати трохи.

Він знов зайшов у хату і, провозившись там кілька хвилин, вийшов із добротними валянками в руках.

«Бери, – промовив посміхаючись. – Швидше до Луцька дійдеш».

Рая повернулася до лісу, де її з нетерпінням чекали Ідл із дітьми. Нестерпний голод, що мучив втікачів, відпустив, але знову постало питання: що робити далі.

По дорозі до лісу Рая дізналася, що доброго дядька, який поділився їжею та подарував валянки, звати Василь Сулік і його в Куснищах німці призначили старостою.

Ідл пам’ятав про начальника поліції Любомля Йосипа Приказюка, який, незважаючи на свою посаду, попередив їх про небезпеку ліквідації гетто. «Може, і Василь Сулік, – думав Ідл, – сховає нас, хоча, зважаючи на посаду, він мусив співпрацювати з німцями».

Читайте також: Нью-йоркський бізнесмен-єврей показав Любомль усьому світові

І ось Рая знову стукає в будинок Василя Суліка. Знову довге чекання. Але на цей раз двері так і не відчинилися. Василь з’явився неждано ззаду. Вірогідно, він вибрався через вікно з іншої сторони хати. В руках у нього була гвинтівка.

«Що треба, жиди?», – спитав він грізно.

Не дивлячись на суворий погляд, Ідл попросив заховати їх від німців. Відповідь Василя не забарилася:

«Дай, жиде, гроші, сховаю!»

В Ідла не тільки грошей, у нього взагалі нічого не було. Але відповісти він не встиг. Василь схопив його за руку і повів за будинок. За ними з плачем побігли діти і сестра Рая.

Те, що вони там побачили, назавжди вкарбувалося в їхній пам'яті. На землі лежали вбиті знаний любомльський адвокат Моше Епштейн, його дружина і дві їхні дочки.

«Ось у них теж не було грошей, – крізь зуби проказав Василь. – А в твоїй дівчинці я жидівочку не впізнав. Валянки вбитої дівчини їй віддав».

Василь приставив дуло гвинтівки до голови Ідла і натис на курок. Але постріл не пролунав. Осічка. Ідл майже інстинктивно, з усієї сили шарпнувши, вирвав гвинтівку з рук Василя.

Але староста вже встиг вскочити у вікно, з якого, швидше всього, і виліз кілька хвилин тому. Ідл зрозумів, що їм треба тікати. До лісу якось добігли й, знесилені, впали на мерзлу землю. Мендель і молодша Рая плакали. Плакала і старша Раїса.

Їхнє становище видавалося зовсім безнадійним. Тепер втікачів більше всього діставав холод. Хотілося знайти якесь місце і заснути, не думаючи ні про що.

Ідл вирішив повернутися до Куснищ, заховатися в який-небудь хлів і дати дітям виспатися. А там хай що буде. Так і зробили. Діждалися ночі і побрели до села. Помітили здалеку в якомусь дворі хлів із неприкритими дверима.

Стараючись не шуміти, залізли на «вишки», під дах, де зберігають сіно, і заснули.

Хлівчик-схованка був на цьому місці інший.
Хлівчик-схованка був на цьому місці інший.

Першим прокинувся Мендель. Хлопчик заплакав, коли відчув на собі допитливий погляд незнайомця. Потім заплакала маленька Рая. Плач дітей розбудив Ідла і старшу Раїсу.

«Ви мене не бійтеся, – заспокійливо сказав молодий чоловік, дивлячись на втікачів. – Я – Харитон, родом із Москви, втік із полону. Тут мене прийняв Онисим Сулік, господар»…

Почувши прізвище Сулік, Ідл зблід, а старша Рая скрикнула. Харитон усе зрозумів.

«Не переживайте, – сказав він. – До старости Василя Суліка Онисим відношення не має. Вони лишень однофамільці».

Харитон пішов і через хвилин п'ятнадцять повернувся вже з господарем. Онисим Сулік приніс їжу. Поки втікачі з любомльського гетто вгамовували голод, Сулік попереджав:

«Про те, що ви тут переховуєтеся, буде знати, крім мене і Харитона, дружина Христя. Більше жодна людина не повинна вас бачити й чути. Діти мої, Іван та Катя, в корівник зайти не зможуть, тому що він завжди буде під замком».

Такою, лише крита соломою, була  хата Суліків у війну.
Такою, лише крита соломою, була хата Суліків у війну.

Відстань між стелею і дахом корівника – трохи більше метра. Вся площа «вишок» – не більше 10 метрів. Прожити там один день і то нелегко. Сандельбойми провели в цих нелюдських умовах майже два роки.

«По нужді ходили в ящик, який раз у тиждень виносили й міняли Харитон і Онисько, – пригадує Рая Гутман. – По стелі ходили обережно. Дуже боялися, що скрип приверне увагу дітей».

«Ранками, – розповідає Мендель, – ми ходили на четвереньках, але в такій незручній позі навіть стояти важко. Тому до вечора, знесилені і завжди голодні, просто перекачувались із місця на місце».

«Таких людей, як Онисим Сулік, – з хвилюванням у голосі згадує Рая Гутман, – більше нема на світі. Адже вся його сім’я жила впроголодь, але він все одно ділився з нами. Правда, дружина його Христя кілька разів просила нас піти. Вона боялася, що німці або поліцаї, дізнавшись, кого ховають Суліки, розстріляють її 90-літнього батька або й всю сім’ю».

Мендель Сандельбойм і Рая Гутман вважають: Онисим Сулік – свята людина, яка врятувала їхню сім’ю. Шкода, що він загинув в 1963 році в автокатастрофі.

Прикро, що йому не встигли присвоїти звання «Праведник народів світу», якого удостоюються люди, які рятували під час Другої світової війни людські душі.

Василь ЗАГУРА,

вчитель історії Городненської ЗОШ І-ІІ ст.

Читайте також: Сім'я праведників народів світу переховувала 12-річну Фейгу

Коментар
28/03/2024 Четвер
28.03.2024
27.03.2024
20:39