Спадщина голендрів з Любомльщини: хто вони і куди зникли

Іде чоловік селом, з якого походили його пращури, хоч і не українці. В добрім гуморі гукає «Guten Tag!», ач жінка, котра поралася собі на подвір’ї відповідає німецькою. Зав’язалася розмова.

Це могло б бути анекдотом, але така бувальщина трапилася у двотисячних на Любомльщині.

Не кожен волинянин похизується досконалим знанням німецької, проте, може, так і виглядає доля випадку? Дослідники одноголосні в темі побуту голендрів. Вони свідомо обирали землі, яких автохтони уникали. Наприклад, ділянки, які регулярно затоплює.

На такі випадки голендри мали інший дім або заздалегідь узгоджували тимчасовий переїзд до сусідів. Виявляється, мул слугував чудовим добривом, урожаї були пишніші. Бралися голендри й за ділянки, які потрібно було розчищувати від хащів і пеньків.

Це забирало багато часу і зусиль, але такі землі коштували значно дешевше, тож підприємлива німецькомовна меншина продавала готові ділянки й мала з того зиск. Нескладно здогадатися продовження схеми. На Любомльщині чуємо історію, яку комусь дідусь розповів, комусь бабуся, а тим — ще хтось зі старших.

Про корову. Як місцевий зважився її здихатися, бо вже не був годен давати раду, а один з голендрів узяв її до себе та виходив. Тож минув рік, голендр приймає гостину, один чоловік ласує, хвалить, буцім, яке молоко, а сметана, сир, не корова — чудо, де взяли таку? А голендр спокійно каже: «Це та, якої ти був би позбувся. Любов і турботу до тварини треба».

Після поділів Речі Посполитої наприкінці XVIII — на початку XIX століть Правобережна Україна відійшла до Росії, Волинська губернія була досить великою, але малонаселеною. У 1763 році видали маніфест, зміст якого: запросити іноземців в Російську імперію.

Переселенців звільняли від податків на тридцять років за умови, що ті займуть «необжиті землі», привабливою опцією була гарантія вільного віросповідання, та й до війська проти волі обіцяли не брати. Волинська губернія не стала винятком, усі відведені колоністам землі передавалися їм «у недоторканну та спадкову власність на вічні часи», правда, не як особиста, а «як громадська власність кожної колонії, що її забороняється продавати».

Читайте також: Село, яке бачило «голєндрів»

Повідомлення з церковної хроніки свідчить, що третього червня 1617 польський граф Рафаель Лещинський подарував 14 селянським родинам з Пруссії привілей оселитися на його землі біля річки Західний Буг у ролі вільних колоністів. Ці сім'ї і стали зачинателями двох перших сіл, які перебували за 30 кілометрів на південь від Бреста: Нойбров і Нойдорф.

Хвиля колоністів за Катерини ІІ була велика, проте німецька колонізація Волині, включно з голендерською присутністю, почалась раніше. У волинському Прибужжі голендри розселилися хуторами 1824 року між селами Забужжя та Адамчуки.

Читайте також: Німецькі сліди: як на Волині збирають матеріали для музею про колоністів. ФОТО. ВІДЕО

Краєзнавці пояснюють: у 1860 році у Волинській губерній було 20 тисяч колоністів (це 0,3% від загальної кількості населення). У 1897 році, коли провели перший перепис населення у Російській імперії, тоді волинських німців уже нарахували 171 тисячу (5,75% населення).

За три десятиліття кількість німців зросла у шість із половиною разів. Переселенці (німці, чехи, голландці, євреї, поляки) мали істотні преференції, пояснює історик Михайло Костюк і додає, що церква відіграла значну роль, адже голендри за віровизнанням була менонітами.

За словами луцької дослідниці Валентини Надольської, як самостійна етноконфесійна спільнота меноніти сформувалися на території Привісленського Помор’я із нідерландських біженців, коли регіон увійшов до складу Пруссії, де вони компактно проживали на території Данцизького, Ельбінзького та Марієнбурзького Вердерів.

Закони прусських королів Фрідріха ІІ та Фрідріха Вільгельма ІІ, спрямовані проти менонітського землеволодіння, змусили цю групу населення емігрувати до Російської імперії.

«У менонітів не було своєї історичної батьківщини (впродовж своєї історії вони жили послідовно у Нідерландах, Німеччині, Франції. Пруссії, Російській імперії, Канаді, США, Болівії, Мексиці, Гондурасі, Парагваї, Бразилії та в інших країнах). Тому їх батьківщиною був їх маєток, подвір’я – місце де вони жили і працювали. До України вони ставилися так само, як до території зі сприятливим ґрунтом, де вони в черговий раз власноруч намагалися влаштувати собі свою Батьківщину», – резюмувала вчена.

З праць сучасного німецького дослідника Хельмута Хольца, зокрема “Wolhynische Hefte”, дізнаємося версію, що застаріле слово Haulaеnder (так німці називали мешканців оброблюваних земель, що з’явилися після вирубування лісу) трансформувалося в Hollaеnder (голландець), а ще часто слова «голландець» і «колоніст» сприймалися як синоніми.

Населення спочатку невеликих сіл Нейбров і Нейдорф збільшувалося і згодом ці поселення об’єдналися в одну велику колонію зі своєю церквою, пастором і парафією. Перебуваючи у слов’янському і єврейському оточенні, вони з часом забували німецьку мову, переймали місцевий діалект і польську.

Та все ж є те, що вони зберегли. Це — прізвища (поширені форми: Льодвіг, Людвіг, Риль, Ріль), лютерансько-євангелічне віросповідання та готичний шрифт. Серед німецьких істориків є думка, що «бузькими голендрами» коректно вважати колоністів, котрим на початку XVII століття польський граф Рафаель Лещинський дозволив оселитися на своїх бузьких землях.

За однією версією, їхні предки жили в пониззі Рейну, за іншою — в Пруссії, за третьою — в Голландії. Дослідник історії голендрів Едуард Бютов у книзі «Бузькі голендри на Волині — сліди та історія» (автор родом з бузьких голендр (місто Шверін, Німеччина)) стверджує цю думку.

Він пише, що в 1617 році через напад козаків на голландців з річки Вісла останні переселяються на річку Буг і засновують села Нойдорф і Нойбрау. Цікаво, що багато нойдорфських пасторів приїхали саме із Пруссії, а їх молитовні книжки були видані в Східній Пруссії.

Компактні групи нащадків перших колоністів згодом поселилися в Саювці, Занкові, Ганні, Славатичах, Домачові, Яблочному, Юзефіні, Кузавці, Стульні, Новинах, Лішній, Новосілках, Замостеччі, Олександровці, Олешковичах, Свіржовських Голендрах, Забузьких Голендрах.

«До церкви своєї ходили, пастор був, як у німців в Східній Пруссії. Ми жили біля річки. Буг зробили кордоном – тут росіяни, там німці. Вересень, жовтень, листопад – і війна закінчилася. У грудні кажуть: німців забирають. Сказали, що 500 метрів – всі повинні їхати, тільки патруль тут повинен ходити», – поділилася спогадами нині покійна пані Броніслава.

Більшість голендрів виїхала залізницею взимку 1939-1940 років. До травня 1940 залишилися поодинокі змішані сім’ї, доля яких нині достеменно невідома. Є згадки про те, що сім'ї, які залишилися (й там, вочевидь, були «особи німецької національності»), депортували в 40-х, і таким чином голендри, як і деякі їхні родичі на початку століття, теж опинилися в Сибіру.

Різниця, правда, у тому, що попередники їхали освоювати нові терени, а цих радянська влада видворила геть. Подейкують, що понад дві тисячі осіб покинули волинські землі, їх переселили в спеціальний адміністративний район недалеко від міста Познань, а навесні 1944 року, під час наступу Червоної армії, вони пішли з іншими німцями і осіли під Берліном і на заході Німеччини.

У Забужжі в 2017 році встановлили пам’ятний знак з нагоди «відзначення 500-річчя Реформації та 400-ліття перших голендрських колоній на Західному Бузі і на згадку про жителів колишньої колонії, які впродовж 1824–1940 років в мирі та злагоді проживали по сусідству з українцями у цьому селі, а у 1940 році виїхали за межі України», в основному в Німеччину у межах гітлерівсього плану консолідації німців і німецькомовних меншин.

Виконуючий ообов'язки старости Забузького старостинського округу – Олександр Герун провів учасників експедиції до лісового масиву Каменичі, де на полі ще малим хлопчаком грав із друзями у футбол. Уже понад два роки там встановлений пам'ятний хрест. 

Ідея не полишала пана Олександра з тих пір, як він дізнався, що на занедбаній землі раніше був голендерський цвинтар. Поруч простягається вразлива до легкого дощу дорога. По один бік ліс, по інший — поле. З вуст в уста місцеві передають історію про чоловіка, який народився на Волині в 1927 році, а в поважному віці повернувся з Німеччини: навідати дім.

«У нас саме Буг так сильно розлився, що не доступитися до колишньої колонії. То ми дали тому чоловікові бінокль, тільки давній каштан міг зорієнтувати на обійстя, де минуло його дитинство... Он там, неозброєним оком не побачите», – промовив Олександр Герун, жестикулючи десницею в далечінь.

Галина Іванівна Личманюк, колишня учителька Забузької школи, п’ять років тому під час окультурення території голендерських захоронень, віднайшла нарциси, де дещо «історичні квіти», адже їх висаджували на могилах. Жінка посприяла, щоби в місцевій школі були спеціальні стенди, присвячені голендрам.

Олександр Герун люб'язно показав школу і клас, де окремий куточок стосується світлин, мап, тематичних тек з нотами і текстами пісень, мемуарами, довідковими даними і навіть науковими розвідками. Матеріали настільки якісно скомпоновані, що довідатися про голендрів у доступній формі можуть учні різного віку.

Цьогоріч уже 160 років як заснували колонію Замостичі. Святкування за участі білоруських, польських та німецьких гостей скасували у зв’язку з пандемією, однак Рівненська громада пам’ятає. Учасники експедиції поспілкувалися з директором КЗ «Центр КДСТ» Рівненської ОТГ Павлом Москалюком та ознайомилися з історико-краєзнавчими матеріалами Рівненської сільської бібліотеки на презентації, яку провела Галина Сюмак.

Три роки тому на Любомльщину приїхали нащадки голендрів із Німеччини, Польщі, Сибіру. Галину Адамівну люблять і вважають за свою, так і сказали, коли дарували їй горнятко і значок.

«Ніколи не забуду жінку з нащадків голендрів, яка зі собою до Німеччини забрала викопану тут конюшинку. Уявляєте, прижилась!» – з непідкупним розчуленням ділиться Галина Адамівна, проводжаючи експедицію до наступного пункту.  

Нагадаємо, що проєкт «Віртуальний музей» реалізовується завдяки громадським організаціям «Українському культурному фонду», «Раді німців України», «Товариству німців Волині». Зібрані матеріали будуть оцифровані та опрацьовані за участі експертів релефантних сфер, доступні на онлайн-порталі.

Читайте також: Унікальний проєкт: створять віртуальний музей волинських німців

Експедиція охопила: Луцьк, Торчин, Завітне, Любомль, Володимир-Волинський, Забужжя, село Рівне, місто Рівне, Пересопницю, Богуслівку, Смигу, Тучин, Користь, Пересопницю, Студянку, Доросині, Рожище, Княже, Олешковичі.

Ярослава САВОШ