У польському фільмі «Волинь» українці – це пияки, грабіжники, убивці…

18 Жовтня 2016, 09:34
2166

Режисер стрічки Войцех Смаржовські знаний і добре відомий у Польщі. За його словами, цю тему виношував довго, нелегко відбувалися зйомки, але мети досягнуто.

«То не є фільм проти українців. То є фільм проти націоналістів», − сказав режисер після закінчення роботи.

Я переглянув цю стрічку в кінотеатрі варшавського торговельного центру «Променада» у день прем’єри. З технічного боку фільм змонтовано майстерно (вражають батальні сцени, комп’ютерні спецефекти, гра акторів), та занадто багато надуманих, історично й ментально неправдивих сцен, − ділиться з читачами газети «Новий погляд+» любомльський журналіст Олександр Хоменчук.

Акцент зроблено на тому, щоб показати українців у негативному плані: вони безпробудні пияки, ласі до чужого добра, залюбки позбавлять життя поляка (у фільмі звучить слово «лях»), єврея чи будь-кого не української національності. Вони тільки й уміють дудлити самогон. Важко дивитися, болісно сприймати звинувачення у тому, чого не могло бути.

Отже, в основі кінофільму події на Волині (1943-1944 рр.) в неназваній місцевості. Весна 1939-го. У селі, де мешкають поляки, українці і євреї, весілля. Польська дівчина виходить заміж за українця. Гуляють люди.

Українці й поляки, як добрі сусіди і тепер родичі, п’ють, їдять, співають, танцюють. Та безперервно, чарку за чаркою випивають чомусь українці. І гомонять про те, що «нема українських шкіл», «ксьондз казав, що закриватимуть православні церкви», «земля тільки полякам», «осадникам − усе»…

З розповідей своїх батьків можу стверджувати: при тодішній польській владі весілля, навіть змішані, відбувалися скромно. Пили келишками, які передавалися як естафета за столом. Однієї пляшки дурману вистачало на всіх гостей (їх більше 10-12 чоловік не бувало).

Весілля на екрані зайняло 25 хвилин. Певне, для того, щоб налаштувати глядача на ліричний тон, а потім різко оглушити його зміною ситуації. Війна. 1 вересня 1939-го німці вдерлися до Польщі. 17 вересня – Червона Армія, лютує НКВД, депортація окремих поляків у Сибір

На весіллі молодша сестра молодої, 17-річна Зося закохується в українця Петра. Та батько змушує її виходити заміж за вдівця-поляка Мацея Скибу − у нього двоє дівчаток і стара мати. Та Зося вже чекає дитину від Петра.

Ця сюжетна лінія про поневіряння дівчини, долю її родини і пронизує весь фільм. З усіх героїв лише вона з новонародженим хлоп’ям від українця, застреленого радянським окупантом, лишилася живою.

Надуманою є сцена, коли волиняни на зібранні серед вулиці кричать: «Виселяти їх, виселяти!». Тобто, геть поляків з села, в Сибір. Ніби після приходу радянської влади хтось питав людей, що робити. Гуркотіли ешелони з поляками і з українцями. Це теж історичний факт.

Інші епізоди, від яких віє фантазіями. Український священик у своїй проповіді говорить про пшеницю та кукіль. І завершує закликом: «Очистимо українську землю!» Це вже 1943-й рік. Він же в храмі освячує сокири, вила, коси, серпи, принесені прихожанами, які ревуть, саме так показано, від передчуття «помсти полякам». Це суцільна брехня.

У жодному документі не зафіксовано факту освячення знарядь убивства у православних церквах того тривожного часу. Та й як це поєднати з християнською заповіддю «Не убий!?» Хіба міг священик таке зло творити, нехай із благими намірами?

Дивно було бачити, як бандернівці (так названо в кіно) галопують лісовими і сільськими дорогами й кричать на всю горлянку «Слава Україні!», «Смерть ворогам!» Регочучи, мов навіжені, діляться споминами: «Завернули хлопчика-ляха в сніп соломи й підпалили, як здирали шкуру з голови…» Хіба це привід для радості? Хіба злочинці не знають, що за такі діяння гряде відповідальність, бо вони не мають строку давності?

Є сцени, де українці допомагають фашистам розправлятися з євреями, грабують їх перед вбивством. А рятують нещасних… лише поляки. Зося теж, усупереч забороні батька, прихистила родину євреїв на своєму обійсті. Ну, звісно ж, поляки мудріші, передбачливіші, справедливіші.

Вони не співпрацювали з гітлерівцями, не служили у поліції, не розправлялися з українцями, не палили і не грабували своїх учорашніх сусідів. Зло сіяли лише українці. Така сумна повість кінотворців.

Соцмережі киплять відгуками польських користувачів. Певне ж, позитивними: «фільм до болю правдивий (?!)», «правда про Волинь», «нарешті мовлено про те, як творився геноцид…» Є і претензії до України: за даними Інституту національної пам’яті, на Волині близько 2-х тисяч місць, де похоронені замордовані поляки. Тільки 180 із них упорядковано. Інші, попри бажання поляків, не вдається увічнити, бо чинить опір українська влада.

Тут якраз і навпаки. Поляки вже 10 років не дають згоди на відкриття пам’ятника загиблим українцям у Сагрині (Люблінське воєводство), не можуть уберегти від плюндрування могили українців на своїх теренах.

Давні рани трагедій воєнного часу потрібно зшивати міцно по обидва боки кордону. Чи можна фільм «Волинь» вважати містком до поєднання й порозуміння наших народів? Коли наші кінематографісти візьмуться за цю непросту тему.

Коментар
29/03/2024 Четвер
28.03.2024