Понад півстоліття прожили в парі Тихін та Олена Антонюки із Вишнева
30 вересня 1955 року молоде подружжя Тихін та Олена Антонюки поєднали свої серця та дали клятву вірності перед Богом. Ось уже понад шість десятків літ вони в радості і в горі підтримують одне одного та є найстарішою парою Вишнева.
– Всього вистачало: і добре інколи, і гірше, але як весело було, не те, що зараз. От молодь пішла! Із самого ранку в магазині пиво п'ють, а як говорять! Забули зовсім про мораль і культуру, – скаржиться бабуся Олена, а дідусь починає розповідати, як весело гуляли весілля під гармошку, як кіньми на підводах їхали, яких обрядів дотримувалися, а які вечорниці були!
За хорошими спогадами пригадуються і лихі. Під час Великої Вітчизняної війни, у 1943 році, німці спалили поїзд із солдатами між Коцюрами й Вишневом і на попелище перетворили найближчі хутори. Не було де й голови прихилити.
– Перші роки жили у землянці, то мусили загату з листя робити – так захищали стіни від морозу. Такий собачий холод був, що картошка замерзала, а як ранками прокидалися, снігу у прибудовці – не пройти. В таких умовах народився первісток Миколка. І не хворів ніколи, а тепер молодь зовсім слабка та квола. Люди скаржаться на умови життя, хоч і в якому комфорті зараз живуть, – роздумує старенька й далі порається у кухні.
Тим часом тихенько запитую дідуся, коли познайомилися і чим в око впала майбутня дружина.
– Коли парубкували, то ходили до коцюрівського клубу на танці, там і вподобав свою Олену. Більше ніде такої не зустрічав. От і побралися швиденько, діло ж молоде, – усміхається кутиками вуст дідусь.
Після одруження потрібно було думати про те, як заробити гроші. Тихін Мартинович працював на лісозаготівлі, згодом шофером у ДЕУ (25 років), ще через трохи влаштувався на комбікормовий завод.
Олена Федорівна у колгоспі дояркою була. Платили мало, потім трохи зерна давали на трудодні, а у 1947 році прийшли «совєти», то все позабирали: коні, реманент. За хлібом звечора черги були. Батько Тихона Мартиновича не написав заяви у колгосп, то змушували сім кілометрів гонити корів на пашу. Мало-помалу копіткою працею у 1961 році звели вже свою хату, в якій проживають і досі. Народили донечку Людмилу.
– Тримаємо невелику господарку: свинку, курочки, а який співучий півник! – розповідають обоє.
– Ну, от не можу сидіти склавши руки. Поки ходжу, то і доглядаю грядочки, квіточки саджу, – пояснює бабця Олена і гладить риже котеня.
– А я згадую минуле: як колись цікаво було, от як любили бігати босі по льодові, бавитися у різні ігри, щоб здоровими бути, – додає дідусь.
Журяться обоє, що онуки (Олег, Наташа, Сергій, Катя) не подарували їм ще правнучків. Хочуть усіх попарувати.
А я ж вирішила випитати секрет їхнього сімейного життя.
– От як ті два півники: почубляться й порозходяться, так і ми – посваримося, обернулися і через годинку говоримо, – зауважує сім’янин зі стажем дідусь Тихін.
– Ой дитинко, я так дивуюся теперішнім парам: не встигнуть і року пожити, а вже розлучаються. Не вміють уступати, інколи і змовчати потрібно. А ми допомагаємо, поважаємо один одного, то й прожили в парі стільки літ! – додає бабуся Олена.
На питання, чи швидко час промайнув, обоє хитають головами, сумно посміхаючись, зізнаються:
– Ще тільки весна була, а вже – осінь. Не віриться, що вже більше 60 літ живемо разом
– Душа болить за хлопців, які в зоні АТО, дивимося новини і не можемо повірити, що знову війна, гинуть чиїсь діти, батьки, чоловіки. Серце крається, – зауважують обоє.
Бажаємо вам жити у добрім здоров'ї і злагоді, одружити внуків та дочекатися правнуків. Мирного неба над головою та многая літа!
Аліна ДЕНИСОВЕЦЬ,
студентка ІІ курсу НПУ ім. М.П. Драгоманова