Сторічна любомльчанка розповіла про сирітське дитинство, війну, голод і холод

Їй уже накувала зозуля сотню літ. І хоч життя не було легким, Тетяна Іванівна Димарчук, жителька Любомля, на долю не скаржиться, а дякує Богу за кожен прожитий день.

− Дякую за сонце, яке бачу щодня, дякую за те, шо весь час працювала, що можу ходити по землі, бачити свого сина, онуків (а їх четверо), правнуків (яких шестеро), шо можу щодня помолитися і прославити Всевишнього, − схвильовано говорить бита горем жінка, даючи відповідь на моє запитання – кому і чому ви завдячуєте своїм довголіттям.

− У документах написано, шо я народилася в селі Вулька Мацеївського району. А я появилася в Росєї тоді, як вивозили наших, ше в першу войну, в чотирнадцятому. Мене вже привезли в двадцятому сюди, − переконливо твердить бабуся. – Але мати з батьком забралися на той світ, як мені й десяти не було. То й жила із старшою сестрою вдвох.

− Тетяно Іванівно, а в школу ви ходили?

− Яка там школа для сироти? Я хотіла вчитися, але мусила пасти в наймах корови. Щодня, без переміни. Так заробляла кусок хліба. Теперішні діти розкошують, як колись пани. І хліб, і до хліба, книжки, телевізор, і ше їм мало. Не можна так розпускати, треба більше до роботи заставляти та до молитви.

− А як далі складалося життя?

− Сестра оддала мене замуж у 17 літ. Попала я в толкову сім’ю. Було й поля, й дві корови, пара коней, п’ятеро свиней – можна було хазяювати. Із чоловіком робили в лісі: він пиляв дерева, а я садила. В 1937-му народилася в нас Гандзя. Іван мій був добрий – все разом робили. Можна було жити. Та не так склалося, як гадалося. Прийшли «совєти» і почали багатших, в кого хата під бляхою, вивозити сім’ями, забирали землю. А там і война нагрянула.

− Як витерпіли ці роки? Яке було ставлення у німців до людей?

− Найбільше запам’ятала, що німці їздили на мотоциклах. Зразу забирали корови, свині, кури. А як приїжджало гестапо, то вже ми знали, бо все село зганяли, об’ясняли, шо хтось на колії вибухівку підклав. То спалили всі хати, коториї в селі, зосталися ті, шо по хуторах. Так і наша вціліла.

− Що вам врізалося в пам’ять найбільше?

− Те, як врятувала свою дитину, бо її могли вбити. Одного разу знов наїхало гестапо. Всі бігли до лісу. Мої свекри втекли, а тоді я побачила, шо нема Гандзі, їй було п’ять літ. Вернулася за дитиною, а вона – в хаті, а тут і німці на дорозі. Сховалися на печі. Зайшов один, позаглядав, походив по хаті, посвистав – і пішов. А ми ще з годину сиділи, як миші, пока свекор не прийшов. Страшно було, як забирали на роботу в Німеччину, бо знали, шо на каторгу. Але з хати брали не більше одного. У кого діти малі, тих не брали.

− А у вас жили в хаті чужинці?

− Вони вибирали ліпші, де підлога, де 2 комнати. Казала сусідка, шо німці-срамотники. Як давали шматтє в праннє, то роздягалися і голими ходили по хаті, хоч в ній були люди – чи старші, чи менші. Могли вони й цукерка дати малому. Видно, то жалісливі, в кого діти малі дома зосталися.

− А чи не голодували у ті роки?

− Що жили впроголодь, то точно. На жорнах передере чоловік або свекор жита зо два кіло, добавимо ще макухи, зваримо супу чи бульби, то й так виживали.

− Після визволення Червоною армією легше стало?

− Якби ж то. Чоловіків забрали на фронт, мій Іван, хоч був неписьменний, шотижня вісточки слав. То все приказував, шоб дочку в школу оддала, щоб грамотною була, а я власті слухала. Робили після війни тєжко, бо все вручну: і льон, і буряки, і гній. Десять літ 14 корів доїла. Треба було витягти три рази на день. Потім, як чоловік із війни вернувся, то трохи легше стало, але трудодні заробляли в потові. Народився в нас ше Степан, то треба було дітей на ноги ставити. Як отримали пенсію, то вже б і можна було не рватися до роботи. Але вмер чоловік, внукам хотілося помогти.

Роки пролетіли, як літо. Вже й дочку пережила. Може, Бог дає літа за те, шо багато робила, шо щиро молилася. Дякую владі за те, що дає пенсію, хоч і малувато її. Розумний чоловік її придумав. Бажаю всім, шоб жили не менше ста літ, мали здоров’я, тішилися дітьми, внуками і квітками і шоб Україну берегли у спокої і мирі, не дали її ні москалям, ні американцям.

Галина ВАЩУК