«Маємо вигнати цю нечисть з країни», – боєць з Любомля Олександр Тимощук

14 Жовтня 2022, 16:54
Олександр Тимощук 1493
Олександр Тимощук

Боєць із Любомля, старший лейтенант Олександр Тимощук десять років віддав службі у Збройних силах. «Як би там не було, але ми обовязково маємо вигнати цю нечисть з нашої країни», – каже боєць.

Він – кадровий військовий, котрий понад 10 років свого життя віддав службі у Збройних силах України. Його історію військового-захисника довелось почути в палаті Любомльського ТМО, де боєць саме лікувався від важких поранень, отриманих в одному з боїв поблизу Бахмута, що на Донеччині, пише газета «Новий погляд +».

Народився Олександр в Любомлі, тут же закінчив 9 класів Любомльської школи №2. Після цього вступив у Львівський військовий ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут. Що спонукало піти у військо – тепер уже навіть і не памятає, адже в родині військових майже не було, лише якийсь далекий родич по батьковій лінії.

«В ті роки надихнувся фільмом про десантників 1977 року «В зоні особливої уваги». Захотілося теж десантником стати, – з усмішкою каже боєць. – Після ліцею пробував вступити у військову академію, але не добрав балів по фізиці. Тож поки довелося вступити у військовий коледж при Львівській військовій академії, та вже у 17 років прийняв присягу….»

На початку 2015 року, після закінчення коледжу, відмовившись від посади інструктора з водіння на Яворівському полігоні, пішов служити у 25 окрему повітряно-десантну Січеславську бригаду, бо дуже вже хотілося здобути саме бойовий досвід. Служив Олександр техніком батареї управління і артрозвідки.

«Так сталося, що у 2015 році, коли ми брали участь у боях в Авдіївці, до нас потрапила трофейна техніка росіян – першої слов’янської бригади. І от протягом року з допомогою нашого керівництва бригади ми її відновлювали. Тепер же росіяни використовують значно більший асортимент військової техніки, ніж у 2014 році. І застосовують його хто як хоче. Але й у нас на озброєнні починаючи з 2015 року з’явилося багато чого нового, – каже боєць. – Але тоді нашим військовим на Донбасі доводилося воювати з тим, що є – старими зразками радянської техніки. Із матеріальним забезпеченням тоді в перший рік дуже допомогли волонтери, а вже потім почалося стабільне державне забезпечення.»

Вперше Олександр потрапив у зону бойових дій у неповних 20 років. Каже, що рішення піти воювати, як і всі рішення у своєму житті з того часу, як покинув батьківській дім, приймав сам. Тоді хлопець пробув у зоні бойових дій одну ротацію, де в його підпорядкуванні було десяток водіїв (до того ж, більшість з чоловіків – чи не утричі старші), відповідав за справність військової та іншої техніки. Спершу, зізнається, було важко, але наполегливість хлопця, коли ставати ремонтувати техніку доводилося першому, першому братися за виконання інших наказів військових командирів допомогли завоювати авторитет.

У 2016 році Олександр вирішив здобути вищу освіту та вступив на навчання у в Одеську військову академію на факультет десантно-штурмових військ.

«І сталось так, що я прийшов в академію, уже маючи бойовий досвід. Призначили мене командиром навчальної групи. Викладачі – переважно учасники АТО/ООС, тож наше навчання проходило як обмін досвідом, - розповідає Олександр. – Військовий статут нам подавали як догму, стандарт та основу в боях, але наголошували, що кожен командир повинен діяти, зважаючи на обставини і ситуацію та брати відповідальність за ці рішення».

У 2020 році, після закінчення навчання, лейтенанта Олександра Тимощука направили на військову службу в зону ООС на Луганщину. Стояли військові уздовж лінії розмежування - річки Сіверський Донець. Обстрілів, каже боєць, порівняно з 2015 роком, поменшало. Тож військовим переважно доводилося боротися із контрабандистами, тримати рубежі, стежити за противником, аби не проскочили ворожі ДРГ, що одразу ж присікали наші військові.

Після ротації, деякого відновлення, поєднаного з навчанням, рота Олександра у серпні 2021 року знову повертається в зону ООС – на Авдіївський напрямок, котрий на той час був одним з найбільш важких напрямків, де так само тривали обстріли. Там же Олександр і зустрів 24 лютого – день повномасштабного вторгнення росії.

«В повній бойовій готовності ми вже були з 20 лютого, коли напад росії прогнозували в ніч на 23 лютого, - розповідає боєць. – На той час я уже був командиром роти вогневої підтримки, тож і особовий склад, і техніка були повністю готові до оборони. Зустріли ворога в Авдіївці, потім нас перекинули у Верхнє Торецьке, де стримували інтенсивний наступ ворога. Противник не жалів нічого – ні своїх людських ресурсів, ні снарядів. В перший місяць війни ми мали потребу у підтримці артилерії, але розуміли, що основні наші сили були кинуті на охорону Києва. Бо якби ворог захопив столицю – стримувати його на Донбасі уже не було б сенсу…. Тож протягом місяця ми буквально вгризалися в кожен метр землі. Тоді ж, 21 березня, я отримав перше поранення».

Та після лікування в середині квітня Олександр знову повертається на поле бою та командує парашутно-десантною ротою, обороняють Новоселівку. Каже, що за обстрілами ворога можна було звіряти годинник: розпочинались вони о шостій годині ранку та тривали до ночі. Мінометний обстріл зазвичай був з шостої до десятої ранку, потім – працювали танки та інша техніка. Їхнє розташування нашим військовим вдалося вирахувати за допомогою безпілотника та частину з них таки знищити.

Згодом частину, де служив Олександр, перекинули на Лисичанськ, де велися на той час найбільш жорсткі бої, із завданням не допустити оточення наших військ в районі міста.

«Там ми спалили дуже багато російської техніки. Був такий день, що знищили 26 одиниць техніки окупантів: 16 танків та 10 одиниць іншого типу, – розказує Олександр. – В напрямку нашої роти йшло 5 танків та 2 БМП, вони теж не пройшли, так і залишились там стояти. Та й узагалі бої в Лисичанську були одними з найбільш героїчних для наших бійців, адже противник тоді переважав і в озброєнні, і в живій силі. Наша ж оборона на той час трималася на патріотизмі та ентузіазмі.» 

Відступом від Лисичанська нашим військовим вдалося вирівняти лінію оборони, а відновивши сили, роту Олександра у липні перекинули на Бахмутський напрямок. Там же в один з боїв Олександр 25 липня потрапив під артилерійський обстріл, отримав вогнепальне поранення ніг.

Вже у лікарні Бахмута бійцеві надали першу допомогу, стабілізували стан та направили в лікарню Дружківки. Уже там Олександру поставили апарат Ілізарова на місце, де був перелом. Звідти військового направили на подальше лікування в обласний центр Волині, де на одній нозі лікарі зашили рвану рану стегна, а на іншій – зробили пересадку частини кістки. Після основних операцій Олександр попросився на лікування в рідне місто – у Любомльське ТМО, де проживають його батьки. Сюди ж з Дніпра переїхала і дружина Олександра із маленьким сином, аби бути ближче до чоловіка та доглядати його.

Саме завдяки хорошому медичному забезпеченню, переконаний військовий, вдається врятувати життя багатьох бійців.

«У нас у майже 80% особового складу роти були індивідуальні аптечки американського зразка. Чого не вистачало – одразу повідомляли керівництво та волонтерів, – розповідає боєць. – Окрім того, ми завжди мали запас. Тож і кровоспинних, і джгутів та інших медикаментів не бракувало».

Перебуваючи на лікуванні, боєць не втрачає звязку зі своїми бойовими товаришами, постійно цікавиться, що там, на фронті… Чоловік каже, що вже з травня стало помітно, як допомагає військовою технікою Європа та інші країни. Тепер же під час наступу, як жартують наші вояки, працює «російський ленд-ліз». Була трофейна техніка і в підрозділі Олександра, зокрема, три БТРи.

«Україна обовязково переможе, іншого виходу в нас немає. Ми не можемо і не маємо права передати цю війну нашим дітям», – каже боєць. 

Він переконаний: щойно встане на ноги – обовязково повернеться до своїх побратимів, аби разом здобути таку омріяну для України та світу Перемогу.

Коментар
04/12/2024 Середа
04.12.2024