Як педагог Куснищанської школи вчительську краватку змінив на військову форму

Вчитель – це професія, яка походить від Бога, всі решта професій – від вчителів: медики, архітектори, будівельники, кухарі, державні службовці… 

Саме вчитель дає знання, які допомагають пізнавати світ, навколишнє середовище, орієнтуватися у суспільстві, визначитися з життєвими цінностями, зрештою, обрати для себе свій шлях в житті…, пише газета «Новий погляд+».

Однак війна, зокрема, день 24 лютого, коли вся Україна прокинулася не від слів «доброго ранку», а від вибухів бомб, обстрілів, гуркіт військових літаків та танків, від слів «Почалося», змусив багатьох педагогів тимчасово змінити вчительський костюм на військову форму, а замість ручки та вчительського журналу взяти до рук зброю та стати на захист України у боротьбі з сусідом-агресором. Серед тих, хто зробив цей вибір – чимало педагогів як із Шацької, так і з чотирьох громад Любомльщини.

Олександр Повшук – вчитель Куснинищанської школи, не зважаючи на те, що 36 років свого життя віддав вчительській справі, щойно почалось військове вторгнення росії 24 лютого, почувши, що в Любомлі формується рота охорони, записався туди добровольцем, не чекаючи повістки. Зізнається, що не зміг бути осторонь та сидіти вдома, чекаючи, коли окупанти нищать рідну землю.

Народився чоловік у 1966 році в селі Мосир тоді ще Любомльського району. Після 4 класу за порадою батьків та старшої сестри вирішив вступити до музичної школи. А оскільки до музичного закладу із рідного села було довго добиратися, хлопець перейшов навчатися у Любомльську школу №1, паралельно ж вчився і в музичній школі грі на баяні.

«Нотна грамота, зокрема, уроки сольфеджіо давалися легко, хоч багато хто кидав через це заняття музикою, – розповідає Олександр Володимирович. – Паралельно із музикою відвідував гурток футболу, який, зізнаюся, любив більше, ніж заняття. А коли після 8 класу треба було вирішувати, куди далі йти, за порадою свого вчителя пішов у Луцьке культосвітнє училище».

Після трирічного навчання в училищі культури молодого фахівця направили на роботу художнім керівником в будинок культури села Поповичі Ковельського району, але за два місяці хлопця забрали на строкову службу в армію. Служити два роки довелося аж у Середній Азії – в Ташкенті, отримав військову спеціальність «помічник гранатометника» та звання «сержанта».

Після армії звернувся у Любомльський відділ освіти, аби влаштуватися на роботу в одну зі шкіл, бо ж, зізнається, поєднувати своє життя зі сферою культури не планував. Відтак молодому фахівцеві запропонували вчителювати в Куснищанській школі, але поставили умову: здобути педагогічну освіту. Тому Олександр Володимирович вступив на навчання у Рівненський педагогічний інститут на музичний відділ, який закінчив заочно.

Проте, вчителюючи, чоловік не покидав улюблене хобі – футбол, захищаючи честь сільської футбольної команди у змаганнях та чемпіонатах різних рівнів. Також не покидав і музики, ставши учасником місцевого вокально-інструментального гурту, що грав на весіллях. Цьому чоловік присвятив 15 років свого життя, але каже, змушений був покинути гурт, бо треба було більше часу присвятити сім’ї, побуту, зрештою, учительській справі.

«В школі на початку були проблеми з малим навантаженням, бо ж уроки музики були в кожному класі тільки раз на тиждень. Тому мені давали трудове навчання, а згодом – і вчити предмет «Захист України», який я викладаю вже 10 років. А такий симбіоз музики та патріотичного виховання давав мені можливість організовувати чимало заходів у школі, присвячених нашим загиблим Героям», » розповідає Олександр Володимирович.

Щороку, як тільки випадала нагода, вчитель їздив на польові збори резервістів, удосконалював свої навички володіння зброєю, був призвичаєний до перебування в польових умовах. У складі місцевої роти охорони, яка сформувалася з 2014 року, їздив на польові тренувальні збори поблизу Ратна. Постійно їздив і зі своїми учнями на різні навчання та змагання з військової підготовки, звідки неодноразово привозили відзнаки.

Тому й тут, у роті охорони, чоловікові добре знайома уся та військова справа: щосереди рота охорони виїжджає на полігон на навчальні стрільби, бере участь в охороні об’єктів критичної інфраструктури, чергуванні на блокпостах.

В розмові зізнається, що перелаштовуватися із вчительської справи на військову службу було неважко, хоча, «збігатися» з молоддю по 25-30 років, йому, 56-річному чоловікові, буває вже важко. Хоча до порад вчителя, що має за плечами дворічну строкову службу, дослухається навіть прогресивна молодь.

«Я ніколи не жаліюся, що доводиться постійно бувати на нічних чергуваннях, спати в наметах у полі під час навчань чи долати з амуніцією та зброєю чималу відстань. Бо знаю, що нашим хлопцям в окопах на передовій – набагато важче», – каже Олександр Володимирович.

Пишається вчитель і своїми учнями, зокрема, тими, хто обрав музику своєю професією, а також тими, хто тепер захищає Україну від російського загарбника, і для кого уроки захисту України не минули даремно. Він вірить, що спільно нам вдасться здолати ворога, тож учителі та учні повернуться до стін рідної школи, а педагоги, котрі сім місяців тому взяли до рук зброю, живими та здоровими повернуться до своєї улюбленої справи – навчання дітей, котрі стануть справжніми патріотами нашої держави.