Кращому фотографу України, який народився у Любомлі, було б 59

В Україні були і є фотографи, але Микола Трох (1961-2007) – лише один. Він тусив у сквоті Паркомуна, співпрацював із журналом НАШ, любив оголену натуру, мав чутливе ставлення до світу, випереджав свій час. «Не пізнаний, незбагненний, не признаний на малій Батьківщині, але знаний у світі», – такий напис на могилі Троха у Любомлі. Однак за роки, що минули з його смерті, ситуація помітно помінялася: Трох стрімко бронзовіє, обростає міфами, здобуває прихильників і стає чи не найголовнішим фотовізіонером українських 90.

Журналістка «Амнезії» дослідила, як спалахнув і згорів Микола Трох. 

Микола Трох народився 15 березня 1961 року у місті Любомль Волинської області – за 15 км від кордону України з Польщею. Батько Іван Миколайович був головним лікарем ветеринарної лікарні Любомльського району.

У Любомлі було дві школи, українська і російська. Трох ходив в останню, де його мама Світлана Степанівна викладала англійську та німецьку мови. Грав на гітарі і скрипці.

В українську школу тим часом ходив майбутній мистецтвознавець Валерій Сахарук, який зараз займається дослідженням творчого спадку Троха і готує про нього книгу.

Валерій Сахарук

«Хід думок, мислення Троха були міцно пов'язані з місцем його народження, – розповідає Сахарук. – У Любомлі на той час був доступним потік інформації, якого не було в інших частинах країни. У нас не було навіть українського телебачення, дивилися тільки польське; слухали польське радіо. Знали мову, слідкували за новинками літератури, кіно та музики. Коля жив цим. Усі кажуть, що його творчість подібна до Саудекової, але це стереотип. Був такий фотограф Томаш Сікора, який друкував свої кольорові постановочні знімки у журналі «Перспективи». Мені здається, він на Троха вплинув».

У 1978-1979 років Микола Трох навчався у Білоцерківському технічному училищі №5 за спеціальністю «фрезерувальник». Потім шість років працював слюсарем на Київському заводі Артема, жив у гуртожитку на Жулянах.

«Трох, тоді ще Трохимчук, захоплювався платівками; у нього було багато грошей, бо на заводі добре платили, – розповідає Валерій Сахарук. – Він усе витрачав на покупку платівок; слухав Genesis, Pink Floyd, Пітера Гебріела. Почав заїжджати до мене – у гуртожиток художнього інституту на Лук'янівці. Колю зацікавило середовище художників, архітекторів, графіків, які теж активно захоплювалися музикою. Очевидно, мені вдалося зіграти свою роль у розвитку пристрасті Троха до мистецтва. Коли повернувся до Києва років через 8-9, після роботи у Хмельницькому, Коля вже був зіркою. Я уже побачив його стиль цілком зрілим. Це був 1991 рік. Паркомуна підходила до зеніту чи, швидше, заходу, але ще вдалося там побувати».

Перша мистецька акція, на яку тоді Трох запросив Сахарука, відбулася у вересні 1992 року. Це був перформанс Анатолія Степаненка (художник, куратор, народився у 1948 році в Ірпені — прим.ред) у печерах Гнилецького монастиря, де якийсь режисер знімав фільм і запросив перформера. Анатолій проводив таємничі дії за допомогою вогню і слів у хитромудрих ходах цих печер. Трох документував цю акцію.

ПОРНОГРАФІЯ ЯК ДЗЕРКАЛО ЖИТТЯ

Вже у 1995 році Трох провів персональну виставку-акцію «Порнографія як дзеркало життя» у музеї «Київська фортеця». Ось як описує подію інший фотограф, Олександр Ляпін, у журналі Terra Incognita (№5 за 1996 рік).

«Трох виставив триптих. Центральна його частина й була власне порнографією. На величезному аркуші фотопаперу була зображена літня жінка, зодягнена в святкову шкільну форму з безсоромно задертою спідницею. Її великі, переплетені товстими венами руки заплуталися між широко розкинутими ногами. Вона напів лежить, спираючись на облуплену брудну стіну. До того ж, знімок було пофарбовано в червоний колір. Ліва частина являла собою звичайнісіньке дзеркало, а права – надрукований навпаки міський пейзаж. Це одноповерхова халупа-магазин з написом ОСЯ'М (М'ЯСО), над дахом якого височіла баня церкви... Навколишній світ може бути дуже різним, все залежить від того, яким його сприймає митець.

Київський фотограф Трох сприймає його як порнографію, тобто, згідно з визначенням Радянського енциклопедичного словника, як «вульгарно-натуралістичне непристойне зображення статевого життя...» Термін «порнографія» в його сприйнятті набув абсолютного сенсу і розповсюджується на всі прояви нашого життя. Взаємини уряду та народу – порнографія, промисловість – порнографія, кохання – порнографія, мистецтво – також порнографія, секс, і той порнографія».

Триптих був не просто виставлений; на його фоні куратор Олександр Соловйов, мистецтвознавець Олег Сидор-Гібелинда, фотограф Олександр Ляпін імітували товариський суд з розгляду аморальної поведінки (подібні суди були не рідкістю в радянські часи). Сама робота – центральна для Троха, вважає Сахарук, – нині загублена. Збереглася лише одна її фотографія з «Київської фортеці».

Жінку, яка зображена на центральному фото, Трох знайшов десь на вулиці. Вона працювала чи в метро, чи на заводі. Плівок з її зображеннями в архіві митця багато. А магазин м'яса, фото якого фігурує в інсталяції-перформансі, знаходиться у Любомлі. Трох, хоча і жив у Києві, кожного року хоч ненадовго приїздив у рідне місто. Останні свої роки взагалі жив там, лише наїздами відвідуючи Київ, де замовлення підшукував йому Петро Маркман (один із провідних українських архітекторів – прим. ред.). У його квартирі в районі Майдану Незалежності Трох і помер 25 серпня 2007 року. Серце не витримало.

ЩО ЗНІМАВ ТРОХ?

В інтернеті поширена історія про те, що Микола Трох свій перший фотоапарат подарував собі на 26-річчя, але рідний брат митця Юрій запевняє, що у Миколи і раніше були фотоапарати – різні моделі «Зміни». Усе, що він знімав, дбайливо зберігав. Його роботи цінуються серед колекціонерів українського мистецтва.

Відоме фото з колекції Бориса і Тетяни Гриньових, на якому розміщені три напіводягнені фігури: художник Кирило Проценко, дизайнер Кирило Чичкан і його дівчина на той час, художниця Тетяна Гершуні (Галаган). Чичкан і Гершуні взагалі були улюбленими моделями Троха. Фотосесія проходила на початку 90-х у майстерні Іллі Чичкана на розі вулиці Софіївської та Михайлівського провулка. Знизу була майстерня Арсена Савадова, а навпроти – сквот Паркомуна.

«Тоді я працював з галереєю «Ріджина», з Володимиром Овчаренко, – пригадує Ілля Чичкан. – Робив серію робіт у стилі сексі садо мазо, і замовив у Троха фотосесію. Він знімав, я потім фото помістив у проектор і перемальовував один в один. Це був такий гіперреалізм. Штук 5-6 фотокартин вийшло».

Чичкан згадує Троха як «офигенного пацана»: «Смішно заїкався, був заточений на здоров'ї. Вважав, що не можна пити томатний сік, бо він шкідливий, і по ходу пив усе, крім томатного соку. Фотографувати я почав через Троха, і через Борю Михайлова. Трох дивився в бік Саудека, і фарбував свої знімки; тоді усі фарбували». (Трох розмальовував свої фотографії аніліновими фарбами та фломастерами – прим.ред.)

У квартирі Троха на Позняках одна з двох кімнат була під майстерню – з фактурно облізлою стіною, яку можна побачити на багатьох роботах фотографа. Трох любив оголену натуру та постановочну фотографію; на тусовках фіксував усе, що відбувалося навколо. Займався рекламною фотографією. Троха часто запрошували знімати відкриття різноманітних подій, але врешті перестали, бо коли люди знали, що він прийде, насторожувалися.

МАНІФЕСТ ТРОХА

«Те, що Коля написав свій маніфест у середині 1990-х, показово, – вважає Валерій Сахарук. – Він як сейсмограф відчував зміни у стосунках між художниками, між художниками та замовниками. Якщо би прочитав цей текст, не знаючи року його створення, то подумав би, що це початок 2000-х, останні роки Троха. Але тоді ще усе було нормально, проводилися мистецькі акції, кожна виставка була подією, і цей маніфест був автономним потужним висловом».

Маніфест було вперше опубліковано у 1996 році у виданні «АпологіЯ. Маніфести. Декларації. Монологи». У процесі підготовки цього матеріалу з'ясувалося, що Трох не писав маніфест, а лише проговорив його.

Записав текст арт-критик Сергій Васильєв. Він пам'ятає, як це було: «Ми пили горілку посеред дня, як завжди; у підвальній майстерні на вулиці Івана Франко».

«Є версія, що Троха вбили, – каже Васильєв. – Точно ні, у нього просто вичерпався певний ресурс. А, може, просто занадто гучно відсвяткував день Незалежності (Трох помер зранку 25 серпня – прим.ред.). Він був у квартирі на Майдані Незалежності; заходили якісь люди, щось приносили... Уявити не міг, що він помре! У нього на якомусь етапі перестали замовляти знімки, бо думали, що дорого. Мовляв, є люди, які знімуть у три-чотири рази дешевше, а Трох насправді був готовий працювати майже задарма».

Наводимо текст маніфесту. Забігаючи наперед, резюмуємо: за двадцять років нічого не змінилося. «Більшість населення мімікрувала, поринула у виключно матеріальні турботи, втратила будь-які метафізичні орієнтири і безглуздо виконує деспотичний ритуал буденності».

МИКОЛА ТРОХ

ВІДКРИТИ ДИВО ТЕАТРУ ЖИТТЯ

Ставлення до фотографії сильно змінилося. На тлі тотальної втрати віри в будь-які не прагматичні цінності аскетичне служіння творчості загалом сприймається як прояв шизофренії, форма божевілля. Соціальна ситуація тиранічно перетворює майстрів на грубих ремісників.

Займаючись заради хліба насущного часом абсолютно нецікавими редакційними завданнями, відчуваю це й на собі. Типова ситуація: двадцять фотографів знімають якусь подію з однієї точки для двадцяти різних видань. Газети, зрештою, неупереджено відбивають цей культ фото прагматики. Знімки можна демонструвати як ілюстрацію колективної безособовості.

Змиритися із світом, який нас сьогодні оточує, я не можу. Звикнути до буденних зрад, махрової заздрості, маніакальної корисливості, винищення порядності. Головне ж – до відступництва від власних поглядів та ідеалів під «тиском обставин». Важкі часи – не підстава для кардинальної зміни життєвих принципів. Каструвати совість – смерть художника. Природний стан для нього – бунт. Перманентний бунт. Не стати конформістом, не зневілюватися з натовпом. Багато моїх колег, відчувши запах грошей, кинулися в рекламну фотографію. Мало того, що вона створює викривлену, удавану, ілюзорну картину світу, в ній є й елемент фашизму, дискримінації тих людей, чиї форми не відповідають стандартові топ-моделей. Якщо я це усвідомлюю, повинен створювати антирекламну фотографію, якомога правдивіше фіксувати реальність в її не героїчному, непоказному вияві, зображувати, якщо хочете, ординарних людей.

Один мій друг недавно розірвав на шматки подаровану йому фотографію, із старої моєї серії «Школярки» (дівчата на фото). Він каже, що цей знімок пробуджував в ньому спогади про часи, коли він був щасливий. Насправді ж, він прагне знищити пам'ять про себе. Так виявляє себе сьогодні трагедія. Буденно.

«Коли я дивлюся на твої знімки, то не хочу жити», – почув я недавно від одного колеги. Я гадаю, що таке судження – факт моральної нечулості. Анатомуючи в деяких своїх роботах насильство, агресію, жорстокість, я не звеличую, а викриваю їх. Так, я прагну викликали у глядача відразу до того, що здається мені в житті мерзенним, вульгарним. Мій метод можна було б визначити як ствердження норми, краси, гуманності від зворотнього. Тут точніше було би використати російську мову – «от противного». Предмет зображення для мене – те, що обурює, викликає душевний дискомфорт, розпач. Бруд, глупство, зухвалість світу.

Взагалі, якщо серйозно займаєшся фотографією, то повсякчас дивишся на світ ніби крізь видошукач фотоапарату. Навіть йдучи без камери, ти постійно бачиш безліч ситуацій, що містять у собі готові, завершені художні сюжети. Документальні, але водночас абсурдні, сюрреалістичні або маньєрістські. Навіть для постановочних, змодельованих знімків первісним залишається саме безпосередній життєвий імпульс. Втім, «ставлячи кадр», я не маю на меті відтворити ситуацію, яку не довелося «зловити» в житті. Це документальні зображення підсвідомих, таємних бажань, прихованих пристрастей, мікродослідження чуттєвих і психологічних моментів, які людина забороняє собі виявляти відкрито.

Я дивлюся на життя, як на театр, в якому актори постійно імпровізують свої ролі. Сьогодні в суспільстві чітко визначилися дві контрастні групи, між якими – прірва. Розділяє ж ці групи зовсім не достаток. Просто більшість населення мімікрувала, поринула у виключно матеріальні турботи, втратила будь-які метафізичні орієнтири і безглуздо виконує деспотичний ритуал буденності. Та є інші індивідууми. Довкільний жах вони прийняли як даність, але воліють жити за власними правилами. Вони не лякаються бути собою – здаватися дивними або некрасивими, сміливо виявляти свої почуття, нестримно радіти, коли весело на серці, і не демонструвати нещирі щасливі гримаси, коли їм сумно.

Я, хоч це й може здатися парадоксальним, все-таки адресую свої роботи першій, «зомбізованій», групі. Я сподіваюся, що мої знімки можуть примусити їх «розслабитися», проломити панцир їх залежних, детермінованих уявлень і сформованих суспільством звичок, очистять їх погляди від полуди банальності. Може, їм пощастить побачити театр життя й вони почнуть сміливо грати ролі, дані їм природою, долею, а не чекатимуть суфлера, який підказуватиме їм текст, чи режисера, який накреслюватиме їм мізансцени.