Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Прожили 65 років у парі, а все було ніби вчора

08:00 05.08.2016
540

Хоч недалеко від її рідного села Озеряни Турійського району Підгородно, та все ж у молодої вчительки Надії жила тривога: як приймуть у педколективі, де поселять, як складуться стосунки з батьками, чи знайде тут свою долю?

І сплітає у вінок спогадів події шістдесятирічної давності сивочола жінка, перебираючи пожовтілі фото разом зі своїм Степаном, з яким прожили мало-помалу – аж 65 років. Їй у грудні вже буде 88, а йому у вересні – 91. Залізне весілля відзначатимуть 5 серпня. А було це ніби вчора…

Їх, дев’ять дівчат-учительок, поселили в одній хаті, де не було мешканців. Там поставили металеві ліжка, сякий-такий стіл, привезли дров, а вони вже самі створювали затишок.

У школі навчалося більше 400 дітей, роботи вистачало, але молодість брала своє. Вже на Різдво познайомилася зі Степаном Казиміром, який нещодавно повернувся з армії і працював зв’язківцем у Любомлі. Хлопець нічого – працьовитий, спокійний, вродливий. Вона вчителька після педучилища, отож і вирішили побратися.

5 серпня 1951 року зареєстрували шлюб у райцентрі. Свекруха зробила скромну вечоринку, але жити пішли окремо: вона – без матері, у нього теж місця немає.

Степан вступив до Львівського технікуму поштового зв’язку, став начальником відділення в Підгородно, де й пропрацював 37 років – до виходу на заслужений відпочинок.

«У нас тоді працювало 2 листоноші. І хоч газет передплачували небагато, зате йшло чимало листів. Розривався між роботою та сім’єю, бо народився син, треба було думати про власне житло, про хазяйство, бо ж зарплата мала була», – розповідає дідусь Степан.

«Ми завжди радилися, коли вирішували важливі питання. Ото й хату він хотів ставити на околиці, та я переконала, що ліпше в центрі села», − втручається в розмову Надія Єліферівна.

«І таки добре, що переконала, − тепло дивиться на дружину, − бо й хлопцям до школи було близько, а мені – до роботи. Ось так вели господарку та ростили дітей – спільно, в злагоді, не ділячись обов’язками. Вивчили синів, одружили. Старший Анатолій закінчив Володимир-Волинський технікум механізації, влаштувався на будівельному заводі в Дніпрі. Молодший Петро закінчив після служби в армії Рязанський радіотехнічний інститут. Розумний, здібний, то й забрали у військові. Зараз у Мурманську живе, дзвонить часто, а приїжджає раз на три роки. Онучками не маємо змоги потішитися, а вже й правнучка у 6 класі».

«Знаєте, − ділиться сокровенним Надія Єліферівна, − мені здається, що Степан вірить у повернення Союзу. Я ж бо повністю за окрему Україну. Навіть невістка Рая з Рязані каже, що повинні окремо бути всі три держави – Україна, Білорусь та Росія. Цю думку підтримують і молодші члени родини. А ми з дідом сперечаємося тільки через політику».

Зараз на подвір’ї Казимірів клопочуться невістка Раїса Серафимівна, онука Наталія і правнучка Аня, які з татом та дідусем приїхали відвідати стареньких. Та, на жаль, сталася оказія – син потрапив у лікарню. Але наші любомльські лікарі зробили все, аби 5 серпня найрідніші люди зібралися за одним столом.

«А на чому тримається основа міцного шлюбу?» – запитую обох.

Відповідь аргументована – на справедливості, довірі і любові.

Дивлячись на це літнє подружжя, мимоволі обдумуєш весь нелегкий їхній шлях – випасання босоніж корів, польська школа, а потім два роки радянської, вона поїхала на каторжні роботи в 14, він – у 17 літ. Збудували дві хати (одну, думали, для сина), посадили сад, але не втратили і не розгубили по крихтах світлого почуття, життєлюбства, оптимізму, віри.

Тож дай, Боже, подружжю Надії і Степану Казимірам дожити ще й до благодатного весілля (70 років) у щасті та здоров’ї.

Галина ВАЩУК

Коментарі
18 лютого
Сьогодні
Вчора
16.02.2019
15.02.2019
14.02.2019
13.02.2019
12.02.2019
11.02.2019
10.02.2019
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин