«То наші поляків вирізали, то поляки – наших» - жителька Любомля розповідає про воєнне лихоліття

90-річна жителька Любомля Марія Савчук пригадує події, які відбувалися під час Великої Вітчизняної війни на території району.

«У 1933 році нас прийняли до першого класу польської школи. А вона була далеко від села, на Горічеві. Батьки після від’їзду пані з Вижгова купили у неї землю біля лісу. Там позводили будинки, дехто – Тихін Ярмолюк, Максим Середа – навіть підлогу в кімнатах встелили. Дітей у кожній оселі по четверо-шестеро. То влітку пасли корови, а восени ми вже йшли до школи. Уляна любила уроки Закону Божого, Ганя – арифметику, Марія – читання, а Дуня не хотіла вчитися, але була «заводилом». Їй навіть батюшка зауваження робив», − так лине у своє дитинство Марія Іванівна Савчук.

«У польській школі шанували розумних дітей. Антон Савчук за один рік закінчив 2 класи. Якби його живцем не спалили поляки у 9 літ, міг би великою людиною стати, − згадує сусіда зі сльозами на очах моя співрозмовниця. − Якщо розібратися по суті, то більшість вижгівців, які жили по хуторах, були родичами – рідними, двоюрідними, сватами кумами. Усього хат із 35 нараховувалося. Церкви не було, кладовище – у Штуні. А «совєтам» шкода і потім було землі, то й до 2004 не відкрили свого цвинтаря у Вижгові».

Мала сім’я чимало поля, троє коней, свій ліс. Батьків двоюрідний брат – американець, − що був за морем із десять років, заробив купу грошей, придбав усе своє, навіть молотарку – планував жити за відсотки. А тут «совєти» прийшли, через неповних два роки і війна почалася. На щастя, німці їхні хутори обминули, вони направилися через Замлиння, де була застава, і на Штунь. Але і там не отаборилися, сиділи у Бабацях, ближче до Любомля. Навідувалися до старости, як складали списки тих, кого забирали до Німеччини.

«Три роки трудно нам доводилося, особливо тоді, як почалися збройні напади поляків. Не знаєш, чи то партизани, чи то бандерівці, чи поляки – часто вони міняли одежу. Ото й мало не щодня втікали в ліс, деколи по 2-4 дні там були, тільки іноді навідувалися поодинці в село. А ще боялися Німеччини, бо списки міняли часто. Так у непевності летів час», − розповідає розтривожена спогадами Марія Іванівна.

− Чи проходили німці через село, коли відступали?

− Вони в’їхали на мотоциклах. Забрали нас, пару молодих дівчат, на кухню: чистити картоплю, мити посуд, прибирати, а Дуня то й варила. А так людей без причини не вбивали. У найкращих хатах поселилися офіцери, їм прислужував хтось із жінок: прав білизну, прибирав у кімнаті. Вони ж довго у селі стояли, бо фронт не йшов далі – німці довго не пускали червону армію у Ковель.

− У ставленні до дівчат якими були чужинці?

− Я чула, що вони – ґвалтівники і розпусники. Але в нашому селі жодна дівчина не зустрічалася з німцем, жодна не завагітніла. Навпаки, один красивий лейтенант Шульц, який говорив по-російськи, хотів одружитися з дівчиною із хутора. Він переконував, що у них краще життя, що його родина в Німеччині зустріне її привітно, показував фото, але не захотіла Марія – побоялася.

− Як пережили наступ Радянської Армії?

− Замучило нас отаке життя. То сьогодні тих побили, то других – завтра, то хати спалили, то наші поляків вирізали на Колонії (урочище біля річки Неретви), то поляки – наших. Хотілося впевненості у завтрашньому дні і влади, яка б захищала людей.

− Напередодні 72-ої річниці визволення нашого району з-під окупації щоб хотіли побажати читачам.

− Найперше, щоб не було війни. Скільки їх загинуло, як форсували Буг, скільки могил у Мосирському лісі відомих, а ще більше – невідомих, а це ж були чиїсь сини, чоловіки, кохані і брати. Ще молюся, щоб припинили цю АТО на Донбасі. Моєї внучки чоловік був там рік, це витрачене здоров’я, постійна тривога, пекучий біль і неспокій. Дуже хочеться, щоб держава більше дбала про людей, бо ж 72 роки відтоді минуло, а яке завтра чекає – невідомо.

Можна зрозуміти жінку, яка пережила війну, яка, маючи трьох дочок, шестеро онуків, восьмеро правнуків, хоче, щоб вони жили щасливо у мирній країні.

Галина ВАЩУК