Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Пережила два голодомори і продовжує дякувати Богу за кожен день

20:51 13.07.2016
778

На долю Ніни Сергіївни Бугайчук випало чимало: на Київщині, де вона народилася, пережила два голодомори (1932-1933 рр. та 1946-1947 рр.), 20-літньою дівчиною за направленням поїхала в невідомий бандерівський край – на Волинь. 30 років тому похоронила молодого сина. Але, незважаючи на всій ці випробування, й у 85 років, які Ніна Сергіївна відзначила 30 квітня, вона ще випромінює стільки тепла, ніжності, турботи та дякує Богу за кожен прожитий день.

«Я народилася в багатодітній сім'ї. В нас від голоду 1932-1933 рр. померло двоє дітей, а п’ятеро вижило. Тато ветеринаром працював, то мав невеликий підзаробіток, так і вдалося оминути смерть, – пригадує Ніна Сергіївна. – Закінчила я сім класів. Поступила у ветеринарний технікум. У 1946-1947 рр. знову Київщину охопив голод. Страшні часи настали. Врятувало те, що на навчанні «карточку» на їжу давали та по шматочку чорного хліба, то можна було якось перебитися. А ще вдома дивом корівка осталася, то мама щотижня по літрі молока мені ще й вділювала».

Весною, як прополювали моркву, то вибирали найбільшу і просто на полі її з’їдали, рвали цвіт акації, з якого мама коржики пекла. Тоді врятувало багатодітну сім'ю те, що покійний батько їздив на Західну Україну та міняв дружинині вишиті карсетки, сорочки, рушники на різні крупи.

«У 50-му році закінчила навчання в технікумі. Почався розподіл на роботу. Кажуть, що є направлення в Западну. Я згадала, що по татових розповідях там такого голоду не було, то й визвалася разом із подружкою туди їхати. Так і потрапила в Римачі, – розповідає бабуся Ніна. – Мій чоловік родом із Висоцька. Прийшовши з армії, став завбібліотекарем, бо мав 6 класів польської школи, був грамотний. А я коли на визови викликали, то могла й по три дні в іншому селі бути. Скучно вечорами просто сидіти, то й пішла в бібліотеку, читати ще з дитинства люблю, там і познайомилася зі своїм Володьою».

Через півроку вони розписалися. Весілля не робили, бо обоє з бідних сімей були.

«Прожили ми вже трохи разом, а з його матір’ю та рідними я так і не була знакома. Якось приїхав друг Володі, посадив нас на воза і повіз у Висоцьк. У мене ледь серце не вискочило від страху, – ніби знову переживає ті події Ніна Сергіївна. – Під’їжджаємо ми до села, а там люди в полі жнуть. Вийшов до нас один чоловік і каже до Володі: «Зараз перевіримо, яку жінку взяв. Коси, а ти снопи в’яжи». За пару хвилин у мене й сніп уже стояв. Мама завжди вчила, що треба все вміти робити. Так я була прийнята до їхнього села. Але ж дужче всього боялася знакомства зі свекрухою. Під’їхавши до хати, вдома неї не застали. В колисці під стелею лише дитина спала. Я побачила, що в хаті підлога ще не мита, а то якраз субота була, то й вирішила швиденько прибрати. Через трохи й свекруха прийшла. Похвалила мене і прийняла, як рідну дочку. Дуже доброю жінкою вона була, хоч не грамотною, але мудрою і набожною. Ми завжди знаходили спільну мову».

Згодом у молодого подружжя народився первісток, якого назвали Вітею. А тут Володимира якраз на навчання у Тернопіль у вищу партійну школу направляють. Він уже на той час активним партійцем став, то змушений був виконувати накази.

«Не знала, що робити: синочок маленький і чоловіка самого відпускати не хотіла. Мудру пораду дав тато: «Дитино, де голка, там і нитка. Їдь, а малого поки ми виховувати будемо». Так і вирішили. Через 4 місяці нам у Тернополі квартиру дали, то ми Вітю до себе забрали. Влаштували його в садочок, я у ветаптеці працювала, чоловік вчився. Три роки так там і прожили. Після закінчення навчання Володя поїхав додому, але житла не давали. Можна було й у Тернополі залишитися, але ж ми патріотами були, вирішили, що треба повертатися туди, звідки направили. Потім нам дали маленьку кімнатку у Любомлі, поки Сергійко не народився».

З першим чоловіком Володею Ніна Сергіївна прожила 34 роки, після його смерті через 4 роки зійшлася з Михайлом Семеновичем Дем'янюком. 22 роки вони підтримували один одного, але вже й його похоронила.

У ветмережі пропрацювала 53 роки, має стоси грамот і дві медалі за трудову діяльність. Всяке довелося пережити. О 6 ранку розпочинався її робочий день і міг тривати до 12 години ночі. 45 років уже з однією ниркою живе, але групу інвалідності так і не захотіла виробляти, бо не відчувала себе інвалідом та працювала, як усі здорові люди. Але ніякі тілесні болі не в порівнянні з душевними, які ось уже 30 років переживає бабуся Ніна похоронивши старшого сина.

«Ще цього року дуже хочу поїхати на Київщину на Вітіну могилу, бо з кожною весною все важче стає. Він помер на 8 день після аварії на Чорнобильській АЕС якраз у ніч із 3 на 4 день Паски – 4 травня. Нікого ж туди не пускали, ми ледь випросили його тіло, аби похоронити в Березані на Київщині біля моїх батьків. Там він дитинство розпочинав, там і вічний спочинок знайшов, – зі сльозами на очах ділиться наболілим бабуся Ніна. – Дякую Богу, що подарував мені такого хорошого сина Сергія, 2 внуків, 3 правнуків, які мене не забувають, приїжджають у гості, допомагають і забезпечують. Але от жити, радуватися вже нема коли – 85 років. Добре, що ще сама раду даю, в церкву з Божою поміччю можу піти».

Анна КАРАСЬ

Коментарі
15 лютого
Сьогодні
Вчора
13.02.2019
12.02.2019
11.02.2019
10.02.2019
09.02.2019
08.02.2019
07.02.2019
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин