Житель Любомля пригадав, як у місті ковбасний цех працював

Серед сучасних будинків, що по вулиці Гоголя, розмістилась споруда 1931 року, яку зараз ремонтують. Виявляється, тут жив заможний міщанин Степан Сацюк, котрий мав не тільки ковбасню, а й магазин м’ясних продуктів, у приміщенні нинішньої перукарні «Орхідея».

Щоранку Куснищанською вулицею його дочки несли туди корзину, накриту білим полотном. Торгівля йшла жваво, хазяїн отримував хороші прибутки й користувався авторитетом не тільки серед міщан, а й жителів навколишніх сіл, бо ніколи не ламав слова. Та прийшла радянська влада, господаря розкуркулили й відправили із сім’єю на Сибір, конфіскувавши ковбасню, магазин, підсобні приміщення, – пише газета «Новий погляд+».

Стояла будівля всю війну пусткою, в мирні часи «совєти» вирішили відновити її діяльність. Аж до 70-их років на Рогатці працював цех по виробництву м’ясних продуктів, рівних яким було важко знайти. Про це згадують старожили Любомля Галина Сидорська (Ганайлюк) та Ганна Сацюк (Каганюк).

Про її смакові якості розповів завідуючий Любомльським ковбасним цехом періоду 70-90-их років Василь Приказюк. Родом із Куснищ, у селі закінчив семирічку, а середню освіту здобував у райцентрі. Опісля навчався в Полтавському технікумі м’ясної промисловості. Спочатку довелося торгувати в магазині «Готовий одяг», та дуже вже хотілося працювати за фахом. Так і почав продавати м’ясо в місцевому кіоску, а згодом вже був робітником ковбасного цеху.

Тоді завідуючим був Василь Патієвич, династія яких до п’ятого коліна – м’ясники. Відомо навіть, що його баба Одарка після смерті чоловіка сама різала свиней. Отож, керівник був великим спеціалістом і вимагав цього від робітників. Василь Сидорович любив своє ремесло, тож незабаром став майстром. Коли він розповів, із яких компонентів складалася ковбаса, то стала зрозумілою причина ностальгії.

На центнер виробу брали 40 кілограмів сала, 30 кілограмів м’яса яловичини і 30 – свинини. Звичайно, добавляли спеції, часник, перець і 100 грамів нітратів: харчової селітри, щоб колір виробу був не сірим, а червонуватим. До речі, Василь Приказюк згадав один цікавий випадок.

«Коли знайомий священик попросив приготувати м’ясні вироби на новосілля, то був здивований кольором. Я йому пояснив, що така продукція без барвників. У варену «Чайну» і «Лікарську» добавляли селітру, але небагато. Наші ковбаси представляли на виставці народного господарства в Києві та в Москві. Туди її щомісячно возив завідуючий цехом. Доставляли й на спеціальні склади до інших великих міст. Перед святом працювали по дві зміни й навіть деколи лишались на третю. У місяць випускали продукції до 14 тонн. Найбільшим попитом користувалася «Краківська», варені «Чайна» та «Лікарська», заможніші купували «Московську». Її навіть, окрім столиці, возили до Смоленська по договору перед жовтневими святами та Днем Перемоги», – розповідає 86-річний Василь Приказюк.

До речі, рецепт «Московської» – легендарного делікатесу радянських часів – майже не змінився й дотепер: 25 кілограмів яловичини, 75 кілограмів свинини, 3% яєць та 2% сухого коров’ячого молока. Кажуть, що таку ковбасу замовляв собі сам Йосип Сталін.

«Після однієї з поїздок на виставку Василь Патієвич помер, хоч йому було лише 49 років. Мені довірили керівництво цехом. Потрохи виробництво оснащували новим устаткуванням, модернізували. Виготовляли ще копчену та ліверну, кров’янку, шинку. Міні-ковбасні тоді були в багатьох міщан. Їх використовували для потреб сім’ї. А у важкі повоєнні роки возили її до Ковеля і продавали солдатам, які поверталися додому», – згадує ветеран праці.

Після повернення господаря, якого реабілітували, цехи перевели на бійню (зараз вулиця Ростислава Братуня). Там Василь Сидорович пропрацював до 1997-го, а всього це 32 роки. Для керівної посади – багато, та вмів він жити в злагоді з людьми, навчився ладити з начальством, знаходити спільну мову, а сам – повністю віддавався роботі. З того часу на заслуженому відпочинку. Придбав машину, бо техніка його хобі.

За словами дружини Галини Павлівни, яка працювала медиком, чоловік дуже любить куховарити, навіть паску може спекти. Ковбаси ж вдома готують лише на великі свята за особливим рецептом: варять при температурі 72 градуси, а тоді випікають на сковорідці. Часто їздять по гриби, з лісу завжди повертаються з повними кошиками. А так читають щоденник у віршах пані Галини, про всі події зі свого життя, слухають музику, доглядають посаджені овочі та квіти, турбуються про братів менших, а їх аж десяток.

І живе подружжя спогадами про минуле, бо воно гарне хоча б тому, що це була молодість. А улюблена праця приносила задоволення.

Василь і Галина Приказюки.

Галина ВАЩУК