Якби не озвався до санітарів, то закопали б живцем

Семенові Андрійовичу Савошу йшов вісімнадцятий, коли його вивезли до Німеччини. 4 травня 1942 року він прибув у Магдебург і лише в 1945-му знову ступив на рідну землю. Нелегкі роки поневірянь залишили болючу рану, яку час не зміг загоїти й досі

Він народився у звичайній багатодітній сім’ї у селі Коцури. З шести років уже починав заробляти гроші: плів «витирачки» для ніг і носив їх у Любомль продавати євреям. З собою брав по 5-6 виробів, в день заробляв до 30 грош, які віддавав родині на керосин, сірники та сіль. У десять років навчився плести кошики, що коштували по 40-50 грош.

Згодом Семен Андрійович майстрував і колиски для малечі, і кошелі, і навіть капелюхи. Закінчив він всього чотири класи, далі за навчання треба було платити, а грошей не було. Йому довелося йти випасати корів, щоб заробити на хліб.

Господарство, куди потрапив, складалося з 32 гектарів землі, 20 корів, 10 кабанів та трьох пар коней. Усе це вимагало рук та неабияких сил. Згодом Семен Андрійович дізнався, що до нього на цю господарку вже працювало двоє робочих, але вони не витримали навантаження – повмирали (тут їх і закопали).

Одного разу, після двох місяців служби там, поїхав розсипати мінеральні добрива. Без рукавиць, без маски, в благенькій сорочечці на спеці трудився українець. Звісно, це не могло не підкосити й до того слабке здоров’я остарбайтера. Він лежав три дні у хліві біля корів, ніхто не переймався його долею. Лише хазяйка сказала: «Якщо ти нічого не робиш, значить і їсти не дам».

Щоправда, потім Семена Андрійовича відвезли до лікаря. Бо якби він помер, їй не дали б нового робочого, цей був би третім, хто не витримав. Оглянувши хворого, лікар приписав якісь пігулки, але повідомив, що шансів на життя у нього мало. Та українець вижив і вирішив, що треба звідси втікати, поки не пізно.

У сусідньому селі працювало троє чоловіків-земляків родом із Куснища. Якраз на Святу Трійцю він зустрівся з ними в церкві й поділився задуманим. Всі підтримали ідею, придумали пароль і цієї ж ночі домовилися тікати. Шість днів і ночей утікачі йшли і йшли, їли картоплю, що тільки починала зав’язуватися, від якої страшенно боліли животи й нудило.

Добравшись до станції, вони залізли у вагон та замкнулися в туалеті. Так проїхали кілька станцій, але тут їх помітили. Втікачів впіймали й відправили у тюрму. Помістили українців у маленьку камеру, де була одна-єдина лавочка, на якій могло сидіти лише троє. Вони по черзі мінялися і так перебули.

Спочатку остарбайтери валили ліс, потім їх розділили: одних відправили прибирати в бараках, а інших – на авіазавод. Там було близько п’ятнадцяти бараків, у кожному по 160 осіб, а у кожній кімнатці по шістнадцять ув’язнених. Це ж більше двох тисяч людей, загнаних сюди з різних країн світу.

«Німцям подобалося знущатися з нас: вони кидали м'ясо і хліб собакам, які були там на прив’язі. Тварини навіть не підходили до нього, байдуже дивилися і вичікували, коли хтось із полонених наважувався підібрати їжу. Тоді пси й нападали. Це могло коштувати людині пальців, а то й руки», – з жахом в очах пригадує ці нелюдські знущання дідусь.

На роботу інколи доводилося ходити за півтора, а інколи й за чотири-шість кілометрів в одну сторону і весь час під конвоєм. Завод працював цілодобово у дві зміни. Холод, постійний голод, важка робота відбилися на здоров’ї Семена Андрійовича. Він ледве дихав, коли його відправили у госпіталь. Там остарбайтера зустріла лікарка-росіянка, яку теж сюди вивезли. Вона одразу відправила хворого до кімнати №12 – кімнати смертників.

«Це була найстрашніша ніч у моєму житті. Нелюдські стогони хворих та їх останні слова: – Прощай, білий світе! – навіки закарбувалися у пам’яті, – колишній остарбайтер береться за серце, згадуючи ці картини з життя, і сльози самохіть течуть із його вицвілих очей. – Я думав, що не доживу до сходу сонця. Навіть втома не могла подолати мій страх. Вранці прийшли санітари, почали складати на тачанки вмерлих, просто один на одного. А тоді й до мене підійшли. Добре, що вистачило сили сказати, що я ще живий. Мене перемістили в іншу палату, почали давати якісь, звичайно, прострочені ліки, кілька грамів білого хліба (про це поклопотала лікарка) та баланду. Так я пролежав там 16 днів, а тоді почав проситися назад у в’язницю, бо там хоч не бачиш, як з тіла дух виходить. Коли лікар мене виписувала, на прощання сказала: «Добре, що озвався, а то і тебе б закопали».

На початку 1945 року в обідню пору німці загнали полонених у товарні вагони. Добу їх везли до французького кордону, а тоді відправили в тунель, який із 1914 року довбали в’язні. Там розмістили різні верстати і виготовляли зброю, різні деталі до танків. Щоправда, все вже було в занедбаному стані. Ось тут їх і вивезли американські військові.

Довго повертався на Батьківщину Семен Андрійович Савош. Різні пригоди траплялися: мало не поїхав у Японію, але оголосили її капітуляцію, а тоді й кінець війни.

…Додому потрапив надвечір, рідні саме пшеницю дожинали, очам своїм не повірили, що це він. Довго його ще потім тягало КДБ, називало «власовцем», «есесовцем», «поліцаєм». Колишній остарбайтер уже сам просився на Соловки, бо щоденні допити настільки вимучували, що навіть тюрма здавалася раєм. Але з часом все стихло, життя почало набирати обертів – одружився, почав працювати. Довго довелося лікуватися, адже мав запущену форму туберкульозу.

У цьому році колишньому остарбайтеру виповниться 92 роки. Ще до 85 років він плів кошики – це його хобі з дитинства. Очі вже майже не бачили, проте пальці самі знали, як і куди загинати прутики лози. Здавалося б, де бралася сила в руках цього сивочолого дідуся, щоб згинати «каблучки» для кошиків.