Рукотворна краса на полотні – від вишивальниці Анастасії Хацьор

Вперше 80-річну майстриню-вишивальницю Анастасію Хацьор мені довелося побачити у серпні цього року на фестивалі громад Ковельського району, який відбувся у селі Задиби Турійської громади. З усмішкою на обличчі, але зосереджена, жінка акуратно та трепетно розкладала вишивані вироби в наметі, який представляв Головненську громаду на фестивалі.

Про це пише газета «Новий погляд+»

Одразу впала у вічі величезна кількість самих вишивок – рушників, ікон, портретів… «Ваше?», – запитала у жінки. «Так, усе моє», – почула у відповідь. Не втрималася і зробила декілька світлин, бо ж здогадуюсь, скільки то часу і терпіння треба для того, аби дрібними хрестиками створити таку красу на полотні…

Вчилася жінка вишивати ще у дитинстві, від своєї мами. Пригадує і свою першу самостійну вишивку у шостому класі – лелек у гніздечку, помилки на якій виправляла ненька. Але як такої тяги до ремесла, зізнається, тоді ще не було.

А от як після закінчення історичного факультету Львівського університету стала вже викладати історію у Головненській школі-інтернаті (тоді ж молодій педагогині дали ще й вчити дітей трудовому навчанню дівчат, бо годин на вивчення історії давалось дуже мало), стала поволі цікавитися вишиванням.

Пригадує випадок, котрий докорінно змінив її ставлення до справи вишивання: у на початку 1980-х років у школу завітав закордонний гість з Риму – Дмитро Блажийовський, священник греко-католицької церкви, сам – уродженець Лемківщини. А найцікавіше було те, що чоловік захоплювався … вишиванням ікон! І от у Луцьку була організована виставка виробів цього священника, на яку й поїхали вихованці та вчителі Головненської школи-інтернату. У нього ж і придбали набори для вишивання хрестиком ікон – схеми та нитки.

«Знаєте, як він робив ці схеми? Брав ікну, прикладав до неї папір, потім – до вікна, перемальовував, робив хрестики, – розповідає Анастасія Василівна. – Тепер зовсім інші можливості відшукати потрібну схему вишивки: є інтернет, комп’ютери, принтери, зрештою, магазини…. І хоч сучасні ікони більш яскраві та насичені, оті, старі, все одно ближчі до серця».

З того часу Анастасія Василівна все більше часу стала проводити за вишивкою, навчаючи школярок цьому мистецтву та сама поволі втягуючись у його магію.  А в Головненській школі згодом відкрили музей вишитої ікони, який дотепер функціонує і поповнюється новими виробами.

Портрети корифеїв української літератури – Тараса Шевченка та Лесі Українки, котрі привернули мою увагу на фестивалі громад, Анастасія Василівна подарувала у сільську бібліотеку. Їх, каже, а також інші свої роботи, вишивала прихапком: між роботою у школі, поранням по господарству, роботою на полі. Більше часу стала за ниткою та голкою проводити тоді, коли вийшла на заслужений відпочинок.

У її творчому доробку – «Заповіт» та «Мрія» Тараса Шевченка, «державний» рушник (на ньому серед узорів – український герб зі словами «Боже Великий, Єдиний, нас Україну храни!»), один з яких подарувала свого часу у Любомльський краєзнавчий музей, та рушник з гімном. Він, до речі, є одним із найбільш масштабних робіт майстрині. Деякі з вишивок на державну тематику залишилися у шкільному музеї, багато вишивок подарувала рідним та знайомим.

Вишивала також картини природи, але найбільше, зізнається, любить вишивати ікони. Благословення творити вишивані ікони брала у місцевого священника Покровської церкви. З тих пір з-під рук майстрині вийшли ікони «Нев’янучий цвіт», «Добрий пастир» (за мотивами біблійної притчі), ікону Пресвятої Богородиці, «Оранта», «Анастасії Узорешительниці»…

Зараз захопилася тематичною вишивкою «Мої квіти ніколи не в’януть». Поштовхом для цього стала схемка із зображенням гілочки цвіту дикої шипшини. А тепер у її доробку – більше десятка «квітучих» картинок. А ще – зо три десятки своєрідних вишиваних оберегів, на яких – чорно-білі обриси хреста та Богородиці зі словами «Господи, благослови всіх, хто входить в цей дім, оберігай усіх, хто з нього виходить, даруй мир усім тим, хто в ньому залишається».

Вишиті вироби майстрині є навіть за кордоном: в Італії та Польщі, які, переважно, беруть заробітчани, які проживають за кордоном.

«Так, у Польщу моя хороша знайома повезла ікону Богородиці «Умілєніє», то вона нею не могла натішитися, - каже Анастасія Василівна. – Приїжджала якось у школу наприкінці 90-х років й делегація зі Скандинавських країн, то вони дуже багато вишивок із собою забрали».

Схеми для своїх вишивок бере у журналах, у бібліотеках, натомість з ними ділиться своїми вишитими творами: на прохання бібліотекарів завжди відгукується та вишиває назви до тематичних виставок, які організовують у книгозбірні.

14 січня сільську майстриню прийшли з 80-річним ювілеєм привітати працівники культури на чолі з головою громади Миколою Демедюком. Йому ж подарувала в знак вдячності вишиту власноруч ікону Святого Миколая. Кілька років тому залюбки поділилася вишиваними іконами для благодійної акції, яку організовувала редакція газети «Новий погляд +».

Ну, і яка ж майстриня без вишиванок! Перші сорочки Анастасія Василівна вишила своїм двом донькам, коли ще ті були маленькими. Вони, зізнається, були першими вишиванками в селищі на той час. Далі – росли діти, з’являлися внуки та правнучка, для яких і вишивала обереги-сорочки власними руками.

Окрема історія – з обрядовими рушниками. Вони, каже майстриня, раніше супроводжували людину від моменту її народження до смерті. Тому в її доробку «Рушники довжиною в життя» – крижми для хрещення дитини, рушники для школяриків, весільні рушники для молодят під коровай, для рук та на ікони. Останній, зізнається, вже вишила для себе та поклала у вузличок, та наготувала для себе у той світ…

Проте поки сили дозволяють – жінка завжди відгукується на прохання працівників культури та залюбки дає свої вироби для різноманітних творчих виставок на заходи, які проводяться у громаді і не тільки. А в цьому році навіть стала призеркою обласного дистанційного конкурсу есе «Вишиванка у спадок» у номінації «Народилася у 41-му», присвяченому 30-й річниці Незалежності України, зайнявши друге місце.

Зараз жінка співає у церковному хорі та веде недільну школу, тішиться успіхами внуків та правнучки, яку також назвали в честь прабабусі – Анастасією. Жінка переконана, що без любові до людей та Бога – будь яка справа – марна.