Війна та чотири місяці полону: спогади захисника з Любомльщини Олександра Дяка
Для когось цілісність України, її незалежність та суверенітет – лише слова, прописані у Конституції нашої держави. А от для тих десятків тисяч бійців, котрі пройшли пекло війни з Росією – ці слова викарбувані більше десятком тисяч смертей українців, стільки ж – поранених українських військових…
Серед тих, кому майже рік довелося захищати кордони України на початку війни на Донбасі, зокрема, пройшовши і найбільшу її трагедію – Іловайський котел, є житель села Скиби Олександр Дяк, пише газета «Новий погляд+».
Народився і виріс у Камінь-Каширську, а згодом, коли Олександр пішов у сьомий клас, родина переїхала в село Машів. Там він закінчив школу, після якої вступив у Волинський інститут економіки та менеджменту на спеціальність «менеджмент організації». Поки навчався заочно, підробляв на різних роботах, зокрема, на будівництві в одній з Львівських будівельних фірм.
У першу хвилю мобілізації у квітні 2014 року потрапив у тоді ще 51 ОМБР. Згодом був у Рівненський полігон та навчання, через місяць – дислокація на схід, де зупинились на межі між Донецькою та Дніпропетровською областю. В ті місяці, зізнається, навіть думки не виникало, що будуть якісь військові дії.
Усю серйозність ситуації зрозуміли, коли їх по тривозі підняли після повідомлення про розстріл блокпоста під Волновахою. Каже, домчали туди за десять хвилин, де застали лише палаючі машини, випалене поле та тіла загиблих солдат. Поранених, пригадує, уже забрала швидка допомога…
Згодом частина, де служив Олександр, дислокувалася у Донецькій області, поблизу села Варварівка, що недалеко Сєвєродонецька та Рубіжного. І весь цей час, зважаючи на брак військового спорядження для бійців української армії (усі добре пам’ятаємо ті часи, коли добровольці возили на фронт не лише продукти харчування, а й одяг та військове спорядження) йому допомагав двоюрідний брат Валентин Багнюк, переславши навіть бронежилет та наколінники.
А 14 серпня потрапив під Іловайськ. Та найстрашніше, виявляється, чекало на бійців 24 серпня, коли у Києві тривав парад з нагоди Дня Незалежності, а під Іловайськом – наші бійці опинилися в оточенні після обстрілів.
«На третій день боїв ми залишились без боєприпасів та навіть не могли вилізти з окопів, так бомбила російська армія, - розповідає Олександр. – Не раз нагадували командуванню про себе, але допомоги так і не дочекалися. На переговорах нам поставили ультиматум: або здаватись у полон, або з нас ніхто не виживе після «зачистки». Хоч дехто і був проти, але прийняли рішення здатися, бо іншого виходу не було»
У полон до бойовиків потрапило тоді більше ста людей, серед яких – і Олександр Дяк. Пригадує, як 26 серпня усі телефонували до своїх рідних та прощалися. Заради спокою рідних хлопець ні словом не обмовився про полон, натомість сказав, що усе добре, ніхто не стріляє….
Протягом двох місяців терористи тримали бійців 14 бригади міліцейському відділку у Сніжному, де у дворі для полонених переобладнали старі бокси для автомобілів: з дощок збили дерев’яні нари, потім волонтери привезли старі ковдри та матраци. А в Донецьку, куди потім перевезли полонених бійців, тримали у будинку СБУ у приміщенні старих архівів, де ті спали на залізних стелажах для документів. А в кімнаті, де поміщалося 160 людей, було настільки тісно, що неможливо було пройти.
Ставлення бойовиків до українських полонених солдат було різним. Одні казали, що їм однаково – Україна чи Росія, аби сім’ю прокормити. Інші з агресією щоразу питали, «чого ви сюди прийшли».
«На нас, простих солдатах, більше робили «показуху», займалися «промиванням» мізків, мовляв, чого ми воюємо з мирним населенням… Хоча ми бачили, скільки там чеченців було, росіян, регулярних військ російської армії, зокрема, Псковської десантної дивізії», – розказує Олександр.
Бойовики залучали полонених до різних робіт, зокрема, до розвантаження російський конвоїв, ракет до «Градів», які йшли під маркою «гуманітарних конвоїв», іноді – до збирання брухту – того, що залишилося після української техніки після обстрілів бойовиків.
За час, що перебував у полоні, до відвертих катувань бойовики не вдавалися. Перепадало ж, каже, тим, хто у полон потрапляв до них невеликими групами, по одному чи двоє. Не раз пропонували перейти на їхній бік, обіцяючи і житло, і роботу. Проте з тих, хто був із ним у полоні, на боці бойовиків залишився тільки майор, котрого в Україні зловили за перепродажем американських сухпайків.
До рідних, каже, давали телефонувати іноді кожного дня, а іноді – раз на тиждень. Найбільше, зізнається Олександр, переживав за батьків, бо ті ж бачили по телевізору, що діялося на Донбасі.
Декого з побратимів, як пригадує у розмові Олександр, обмінювали вже на третій тиждень, а декого – через місяць чи два. Йому ж вдалося потрапити до обміну полонених через чотири місяці.
«26 серпня я потрапив у полон, і рівно через 4 місяці, 26 грудня, мене обміняли. Вдома я опинився вже 28 грудня, – розповідає хлопець. – Тиждень побув на реабілітації у Рівненському госпіталі, а далі – до роботи, бо ж треба було якось жити далі, заробляти на життя. Поїздив трохи у Польщу на заробітки, потім повернувся на стару роботу – будівельну фірму у Львові, їздив по Західній Україні на будівництво різних об’єктів».
І саме ці спогади бійця про війну та полон увійшли у книгу про 51 ОМБР, котру після подій під Іловайськом восени таки розформували у 14 бригаду....
Два роки тому завдяки допомозі та підтримці двоюрідного брата Валентина започаткував власну справу – оформився фізичною особою підприємцем та зайнявся міжнародним перевезенням товарів. Тим паче, що на той час уже був рік як одружений. Тепер разом із дружиною Лілією живуть у рідному селі дружини – Скибах, де побудували власний будинок та виховують двох синочків та знову очікують на поповнення у родині.
За ці роки потроху стираються спогади про той 2014 рік – рік війни, втрати бойових побратимів, полону… Міцна родина, любляча дружина та діти, надійні вірні друзі, власна справа – це те, що допомагає забути жахіття війни, з оптимізмом та надією дивитись у майбутнє.
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром