Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

У 88 років продовжує щиро і безкорисливо допомагати людям

22:46 17.06.2016
413

Народилася Надія в багатодітній родині. Дванадцятеро діток дав Бог Тимофію Калениковичу та Марії Іванівні Вовкам.

«Ой, було всього, та ніби весняна вода спливло… Усім нелегко було, просто жили ми за Божими заповідями, із совістю не розминаючись, чесною працею на хліб заробляючи. От і дає Господь сили ще до цього часу ряст топтати, онуками та правнуками тішитися», – розпочинає розмову бабуся Надя.

Цікавлюся, що вона пам’ятає про своє дитинство:

«А хіба воно було, те дитинство?.. Тата забрали на війну, але вони важко захворіли і їх із війська додому відправили: люди на фронт ішли, а тато вже назад верталися. Проте робітника з них більше не було: прожили ще двадцять років, постійно хворіючи, тому робота по господарству лежала на маминих і наших плечах. Мали два з половиною гектари землі, то їсти було що, а от ходити не мали в чому. У магазині єврей торгував і давав «у набор». Мама поступово виплачувала і таким чином «латала дірки».

Мені з Миколою постійно доводилося поле орати: він за плугом іде, а я допомагаю: коня поводжу, часом на борони чи на грубер натискаю. Втомлюся чи не так щось зроблю – Микола батогом по плечах, по плечах: я плачу і брат плаче. Попоплачемо обоє, але ж так поля не виореш: от і стаємо знову до роботи. Підросла – косити почала: нарівні з хлопцями косу тягнула, ніколи не дозволяла, щоб на п’яти мені наступали».

У 23 роки Надію на курси трактористок направили, вже за кермом трактора продовжувала працювати на землі. І так усе життя ніколи ніякої роботи не цуралася. Більше десяти років працювала нарівні з чоловіками, а потім призначили її ланковою. Ще десять років була прикладом у праці для своїх подруг. Мізер у той час отримували колгоспниці за виконану роботу: вижне, наприклад, жінка серпом шість сотих жита чи пшениці, а їй за це два трудодні запишуть, і заробить вона чотири кілограми зерна та кілька копійок. Як правило, у колгоспі день без роботи не минав, але коли люди тільки «кротовину» на площах для сінокосу 8 годин розгортали, то, звичайно, за це їм майже нічого не платили. Тоді ланкова просила бригадира частину її трудоднів, яких у неї завжди було найбільше, записати на своїх жіночок. Такою безкорисливою бабця Надя і сьогодні залишається: у першу чергу турбується про своїх онуків і правнуків, а потім уже про себе думає.

Виявляється, у той важкий час Надія Тимофіївна ще й вірші писала.

«Прибіжу з роботи, господарство вдома попораю, вечерю зготую, дітей спати повкладаю, а сама за зошита та ручку, щоб занотувати те, що за день у голові склалося».

У 88 років бабця й нині кожному до дня народження обов'язково віршоване привітання складе.

Звичайно, важка праця дуже багато сили забрала у Надії Тимофіївни, похитнула її здоров’я. Але найстрашнішим ударом долі і найбільшим її болем була втрата меншого сина Володимира. Скільки сліз вона виплакала, скільки молитов до Бога з уст її полинуло за спасіння його душі. «Про сина Володю» назвала вірш, в якому розповіла про коротке життя своєї дитини.

«Уже більше 30 років немає мого Володі. Сльози висохли, а серце боліти так і не перестало. Хтозна, чи змогла б з горем упоратися, якби не старший син Петро»

Він – і опора, і надія, і найбільша гордість Надії Тимофіївни. Та й яка мати не гордилася б: ось уже 26 роки Петро є головним редактором незалежного московського видання «Учительская газета». Щоб заохотити до навчання внуків і правнуків, бабця частенько розповідає про те, що й випускник сільської поліської школи може досягти висот. Тільки для цього треба наполегливо працювати.

Коли бабуся Надя була молодшою, то зрідка їздила до сина в гості, на згадку про ці відвідини зберігає світлини, зроблені у столиці. Не часто і Петро Григорович тепер має можливість провідати маму: справи не пускають.

На її непросту долю випало чимало випробувань, але вона все мужньо пережила і продовжує радіти кожному світанку, щиро і безкорисливо допомагати людям, не чекаючи за це ні винагороди, ні вдячності. Ніхто ніколи не чув, щоб Надія Тимофіївна скаржилася на своє життя. Не зважаючи на все пережите, вона закінчує розповідь словами: «Як там не було, а мені здається, що я так добре прожила». Ще й зараз любить пожартувати, гостей приймати. Найбільшим багатством вважає своїх правнучків. У щоденних молитвах бабця Надя просить у Всевишнього сил і здоров’я для всіх, а завершує свою розмову з Богом щоразу одним проханням: «Дай мені, Господи, терпіння і любові».

За людяність, розуміння, оптимізм, гумор, за готовність підтримати, допомогти, любити і поважають Надію Тимофіївну не тільки рідні та близькі, а зовсім чужі люди. Горнуться до неї внуки і правнуки, гордяться своєю бабусею, постійно підтримують, допомагають.

Нехай бадьорість і позитивний настрій не покидає вас ще на довгі роки!

Коментарі
15 лютого
Сьогодні
Вчора
13.02.2019
12.02.2019
11.02.2019
10.02.2019
09.02.2019
08.02.2019
07.02.2019
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин