(Не)забутий праведник народів світу із Куснищ

В Україні вперше відзначали День пам'яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни 14 травня 2021 року. Цю пам'ятну дату ввели спеціальною постановою Верховної Ради. Україна займає четверте місце, після Польщі, Нідерландів і Франції, за кількістю Праведників народів світу. 

Однак далеко не всі герої, які ризикували життям заради інших, відомі. Тисячі рятівників досі залишаються невизнаними та невідомими. З кожним роком все складніше знайти очевидців тих подій, тим цінніше кожна докладна розповідь.

Один з таких маловідомих героїв, які не включені до сонму Праведників народів світу – селянин з села Куснища Ковельського району Волинської області Онисим Сулік.  Його історію написав  єрусалимський проєкт «Єврейські герої».

Читайте також: Що потрібно знати про День пам’яті українців, які рятували євреїв

Цей проєкт – це спроба змінити сформований стереотип «єврея, який вічно страждає». Автори досліджують біографії невідомих і маловідомих євреїв, які опинилися в гущі антисемітизму, але знайшли в собі сили чинити опір кривавому нацистському і тоталітарному радянському режимам. 

«Єврейські герої» – це проєкт про особистості та вчинки. Єврей-герой – це людина, яка боролася, не зважаючи на обставини, опиралася системі, в якій все було проти неї. 

Автори проєкту «Єврейські герої» висловлюють подяку історику та краєзнавцю Василю Загурі, жителю cела Куснища Ковельського району Волинської області, за допомогу в підготовці матеріалу про Праведника народів світу Онисима Суліка. Історія праведника стала відомою завдяки публікації Василя Загури «Куснищанський праведник народів світу» сайті Район.Любомль. 

Район.Історія публікує переклад статті з російської:

«Через два дні після початку Другої Світової війни у волинське містечко Любомль увійшли гітлерівці. У місті тоді жили практично одні євреї. Любомльські поляки становили меншість, а українців було зовсім мало – вони жили в основному в селах.

На кілька днів штетл занурився в цілковитий хаос. Центр міста, ринок, вулиця Хелмська – згоріли дотла. Там, де колись селяни жваво торгувалися з містечковими євреями, звучно ляскаючи один одного по руці – в знак того, що справу зроблено, – чорніло суцільне згарище. 

Вийшовши з будинків у четвер, 26 червня 1941 року, вцілілі жителі побачили замість жвавого штетла змовкли вулиці і по них діловито крокували німецькі солдати. 

Приблизно через тиждень вийшов наказ окупантів – всім євреям нашити на правий рукав білу смужку з блакитною зіркою. На вулиці дозволялося перебувати з 6 ранку до 6 вечора. Незабаром вийшов ще один наказ: всім євреям від 14 до 64 років з'явитися в центр міста, до кінотеатру. У разі неявки – розстріл. 

Читайте також: Гранати милосердя: як розстрілювали євреїв у Луцьку

Тих жителів, які прийшли за наказом окупаційної адміністрації, побудували в шеренги, відібравши з натовпу п'ятьох чоловіків. Відібраних не зрозуміло за якою ознакою відвели в сторону і без пояснень розстріляли. Це зробили з однією метою – залякати євреїв і задушити в зародку будь-які думки про опір.

На наступний день, 3 липня 1941 року, німці розклеїли по Любомлі ще одну постанову – про примусову працю: всім євреям, жінкам і чоловікам, від 16 до 65 років, пропонувалося в обов'язковому порядку щоранку виходити на організовані гітлерівцями роботи. 

Нагляд за виконанням німецьких наказів делегували місцевій поліції. Частина молодих поліціянтів любов'ю до євреїв не вирізнялася. Деякі з них і зовсім славилися були несосвітенними хуліганами ще до нових повноважень.

Наказ про переселення в гетто і примусову працю був тільки початком низки звірств, які пережила Любомльська громада. 22 липня 1941 року в містечко прибули криті вантажівки. Поліцаї під командуванням гестапівців посадили в машини молодих міцних чоловіків і відвезли в будівлю, де розташовувалася окупаційна адміністрація. 

Під знущальні глузування їх змусили віддати всі цінні речі, прикладами знову заштовхали у вантажівки і відвезли за місто до заздалегідь викопаних ям. Там, поруч з міською бійнею, чоловікам наказали спуститися в траншеї і відкрили по них вогонь з кулеметів. 

Читайте також: Як праведник світу з Луцька рятував євреїв

Тих, хто залишився живими, охопила страшна паніка. Якщо молоді чоловіки пішли на забій, як вівці на заклання, так що можна було говорити про старих, жінок і дітей? Мешканці гетто вранці йшли на роботу, не знаючи, чи вийде повернутися ввечері додому. 

22 серпня 1941 року розпочався черговий етап винищення любомльських євреїв, що тривав вісім днів. Коли нещасних заштовхували у вантажівки, до них долинали крики деяких сусідів-християн: «Це ви розраховуєтесь за свої гріхи та гріхи батьків ваших, які розп'яли Ісуса!» 

У містечку залишилися одні вдови, сироти та деякі чоловіки-фахівці, без яких не могли обійтися німецька адміністрація та армійські частини. В кінці вересня 1942 року, незадовго до ліквідації Любомльського гетто, до євреїв почали приходити поляки та українці, пропонуючи допомогу. 

Серед християн було багато колабораціоністів або тих, чиї родичі працювали на німців. Саме серед них почали ходити чутки про фінальне винищення єврейської громади. Багатьма «доброзичливцями» рухали жага наживи та тверезий розрахунок: отримавши від євреїв цінності, негідники звали поліцію і здавали тих, кому обіцяли порятунок. 

Прекрасно розуміючи, що потопельник хапається за соломинку, німці намагалися вселити Любомльським євреям, що чутки не мають під собою ґрунту, і до остаточного рішення справа не дійде. Гебітскомісар особисто пообіцяв Кельману Копельзону, голові юденрата, що, якщо євреї зможуть зібрати для потреб німецької армії досить золота, срібла, ювелірних прикрас, відрізів сукна і шкіри, то німецька влада їх не тільки не чіпатиме, а й всіляко охоронятиме. Це розповіли напередодні Суккота, єврейського свята, що знаменує вихід з Єгипту.

Читайте також: Сім'я праведників народів світу переховувала 12-річну Фейгу

У перший день свята, вранці, в будинок, напханий загнаними з гетто людьми, постукав перехожий в глибоко насунутому капелюсі та в плащі. Він привітався на ідиші та попросив вийти для розмови Ідла-Юделя Сандельбойма. Таємничим незнайомцем виявився сам начальник української поліції Йосип Приказюк.

Чи не дивлячись на Юделя, батька трьох дітей, який був приголомшлений таким візитом, Приказюк сказав: «Сьогодні вночі гетто буде ліквідовано. Біжіть!». Після цих слів він ще щільніше закутався в плащ і поспішив піти, залишивши завмерлого від жаху Сандельбойма посеред двору.

До ночі на 1 жовтня 1942 року стало зрозуміло, що слово гебітскомісара не вартий і ламаного гроша. Німці і українські поліцаї оточили Любомль, готуючись до акції. Юделю Сандельбойму, його сестрі Рахелі-Раїсі Сандельбойм, і двом дітям Юделя – Менделю і Раї, вдалося вибратися з містечка. 

Дружина Юделя Фрума йти з штетлу відмовилася: на руках у неї був хворий трирічний син Мойша, з яким важкий шлях по лісах був неможливий. Юделю довелося прийняти найважче рішення в своєму житті і йти, залишивши дружину і сина, в ім'я порятунку двох інших дітей. Брат з сестрою і двоє дітей пішли з штетлу пізно вночі. 

Читайте також: Подружжя врятувало єврейську сім'ю ризикуючи життям власних дітей

Змерзлі та втомлені  від довгої ходьби, втікачі прийшли до українця, з яким напередодні вдалося домовитися про притулок. Але в перший же день, дізнавшись, що твориться в містечку, господар вказав Сандельбоймам на двері.

Юдель і Рахель вирішили йти в село Куснища, що знаходиться в декількох кілометрах від Любомля. Старостою там був Василь Сулік, який також колись обіцяв допомогти з укриттям Юделю Сандельбойму та іншому жителю Любомля, Меїру Лондону. 

Староста зустрів євреїв приязно. Сулік, правда, розповів, що у нього за будинком окупанти розстріляли інших втікачів – сім'ю Ехштейнів – голову сімейства Моше, його дружину, шурина та двох дітей. Але Любомльським втікачам Василь обіцяв гостинність і захист. 

Сандельбойми, які два дні втікали від есеівіців ховалися у старости, але як тільки той зрозумів, що грошей у Юделя і Рахелі при собі не було, вимагав покинути свій будинок. 

Йти нещасним було нікуди. Скрізь німецька жандармерія і поліцаї, а місцеві жителі, донесуть, що бачили втікачів із гетто. Від безвиході любомльчани пробралися в чиєсь тік і зарилися в сіно. Кілька днів Сандельбойми ховалися в чужому дворі, не видаючи ні звуку. 

Читайте також: Місця (не)пам’яті про розстріляних євреїв Берестечка

Таємниця розкрилася, тоді коли господар прийшов взяти сніп сіна і помітив у темряві перелякані обличчя. У той же самий момент в тік зайшов і Василь Сулик, який вирішив навідатися до сусіда. Сулик став відразу ж кричати і погрожувати, що покличе поліцейських, але господар, людина дуже віруюча, шепнув Рахелі: «Я відкрив задні двері, йдіть через неї». 

Не встигли євреї вилізти з сараю і сховатися за будинками, як у двір до українця увірвалися поліцаї. Рахель Сандельбойм почула, як господаря почали бити, допитуючи, чому він не видав євреїв та ще й дав їм піти.

Сяк-так добігши до сусіднього лісу, знесилені дорослі та діти впали на мерзлу землю. Їхнє становище здавалося зовсім безнадійним. Тепер втікачів найбільше діставав холод. Хотілося знайти якийсь притулок і заснути, не думаючи ні про що. 

Юдель вирішив повернутися в Куснища, сховатися в якийсь сарай і дати дітям виспатися. Так і зробили. Дочекалися ночі та побрели в село. Помітили здалеку в якомусь дворі корівник з неприкритими дверима. Намагаючись не шуміти, залізли на «вишки», під дах, де зберігають сіно, і заснули. Господаря корівника звали Онисим Сулік. Староста Василь Сулик був його далеким родичем.  

Читайте також: Двом єврейкам вдалося вижити завдяки праведникам Грохольським

Онисим Якович Сулик був з родини корінних куснищанців. Найпершого з Суліків, який згадується в архівних документах 17-го століття, звали Алексій. Прадід рятівника, Андрій Федорович Сулик, народився в Куснищах ще за часів Речі Посполитої, в 1743 році. 

Сім'я Суліків поколіннями займалася сільським господарством і була дуже побожною. Правда, один з родичів Онисима, Іван Сулик, був в Куснищах одним з перших комсомольців, але всі інші зберігали релігійність. 

У 1916-17 роках Онисим навчався в Кусніщанской народній школі, був грамотним. У Суліка і його дружини, Христі Іллівни Костюк, було дві дочки – Марія і Катерина та син Іван.

«З нами сталося велике чудо, – пізніше згадувала Рахель Сандельбойм. – Саме у цього українця ми ховалися цілих 22 місяці».

Синагога в Любомлі

У перший же день Онисим Сулік приніс Сандельбоймам пляшку води і буханку хліба. Для зголоднілих втікачів з гетто ця проста їжа була воістину царським частуванням. Сандельбойми, вже звиклі до того, що безкорисливих рятівників було в окрузі мало, запитали селянина, чому він їм, євреям, допомагає. 

Онисим подивився уважно і здивував втікачів своєю відповіддю: 

«Я ночами читаю Біблію, а там написано, що частина євреїв обов'язково врятується». 

У схованці для єврейської сім'ї, яку обладнав Сулік на «вишках» корівника, була непроглядна темрява. Відстань між стелею і дахом – трохи більше метра. Вся площа притулку – не більше 10 метрів.

Протягом довгих місяців Онисиму доводилося не тільки остерігатися сусідів і німців, а й вмовляти свою дружину залишити євреїв вдома. Христя Сулик співпереживала трагедії Сандельбоймів, але страшно боялася за життя власних дітей, чоловіка і 90-річного батька. 

Христя та Онисим Суліки

За переховування втікачів євреїв всім Сулікам, від малого до великого, загрожував розстріл. Але голова сімейства дружину не слухав. Перебуваючи сам в дуже обмежених умовах, живучи упроголодь, він ділився останнім з Сандельбоймами, приносячи їм раз у тиждень буханку хліба і трохи вареної картоплі.

Важко описати муки постійного голоду, спраги та холоду, які пережила єврейська сім'я. Дорослим було ще важче, ніж дітям – у схроні не можна було стояти в повний зріст, тільки лежати або сидіти.

Читайте також: Праведник народів світу з Трохимброду

«Вранці, – згадував пізніше Мендель Сандельбойм, – ми ходили на четвереньках, але в такій незручній позі навіть стояти на місці важко. Тому до вечора, знесилені і завжди голодні, просто перекочувалися з місця на місце».

Виходити з укриття або якось показувати свою присутність було дуже небезпечно, тому Сандельбойми за всі місяці жодного разу не змогли не те що сходити в лазню, а й просто поговорити в повний голос. Ховатися доводилося не тільки від сусідів або патрулів, а й від дітей Онисима, які нічого не знали про євреїв, які переховувалися у них в дворі.

Розповісти ровесникам на вулиці таємницю свого батька – всіх чекала б смерть. Про всяк випадок на корівнику висів великий замок, ключ від якого був тільки у господаря.

Найважчі часи настали в березні 1944 року, коли до Ковелю підійшла лінія фронту. У село ввійшла німецька частина. Онисима вивезли на роботи, а самі німці стали у нього на постій. Господиня, яка і так жахливо боялася за життя своєї сім'ї, навідріз відмовилася приносити євреям їжу. 

Але зате вона змогла умовити німецьких вояків зупинитися в хаті, а не в корівнику, який ті було пригледіли собі під нічліг.

Сандельбойми готувалися до смерті: якщо навіть німці не знайдуть, так самі помруть від голоду. Але знову сталося диво: їх рятівник втік з примусових робіт, примчав додому і прямо кинувся в сарай: «Чи всі живі?» За тринадцять днів голодування втікачі так знесилені, що не змогли сказати і пари фраз у відповідь.

Малюки, Мендель і Рая, практично не ворушилися і мало нагадували живих людей. Побачивши жалюгідний стан дорослих і дітей, Сулік швидко пішов і приніс з дому окраєць хліба і жбан кислого молока. Поки Сандельбойми жадібно поглинали їжу, селянин розповів, що німці почали відходити на захід, спалюючи все на своєму шляху. 

«Ви можете потихеньку вибратися з вашого укриття і сховатися на полі, у житі, – запропонував Онисим. – Прикро буде згоріти в сараї після майже двох років битви за життя». 

Але знесилені, з маленькими дітьми на руках, Сандельбойми не могли йти і вирішили ризикнути, залишившись в корівнику.

Всі селяни, включаючи Суліків, швидко зібрали пожитки і пішли ліс, який оточував село. Незабаром на вулицях зав'язався бій. Снаряди рвалися неподалік від укриття Сандельбоймів, кулі дірявили дерев'яні стіни корівника. Навколо все заволокло чорною пеленою диму – горіли сусідні будинки і сільська церква.

Читайте також: Він не поділяв людей за національністю: історія Петра Базелюка

Доля зробила милість єврейській родині ще один раз – їх укриття залишилося цілим і майже неушкодженим посеред згарища. 

25 липня 1944 року в Куснища увійшли радянські війська. Через два дні Рахель, Юдель, Рая і Мендель, вперше за довгі місяці «гри в хованки зі смертю», вийшли на білий світ. За час нерухомого сидіння в укритті у Раї почалися проблеми з опорно-руховим апаратом, а десятирічний Мендель ніби захрип – не міг нормально розмовляти, тільки шепотів. 

Тепло попрощавшись зі своїм рятівником і його дружиною, в перший недільний день після свого чудесного звільнення євреї повернулися в рідний Любомль. Перед ними постала зовсім незнайоме місто. Частина будинків була зруйнована вщент, від інших залишилися лише коробки, які лякали чорнотою вибитих вікон.

Не зустрівши жодного сусіда або знайомого, не побачивши жодного єврея, вцілілі усвідомили, що сталася справжня катастрофа. У збережених будівлях колись повністю єврейського Любомля жили вже зовсім інші люди. 

Насамперед Сандельбойми зайнялися похованням на єврейському кладовищі своїх рідних: Йосефа, батька, якого вбили в жовтні 1942 року в селі Полапи, братів Шауля і Меїра, дружини Меїра – Цейтель і їх дочки.

Після війни сім'я Сандельбоймів виїхала до Польщі і пізніше репатріювалася до Ізраїлю. Мендель, Рахель, Юдель і Рая до кінця своїх днів були вдячні своєму рятівникові. У 1963 році Онисим Якович Сулік потрапив в аварію по дорозі з райцентру в Куснища.

Отримавши важкі каліцтва, він незабаром помер, так і не дочекавшись звання Праведника народів світу. Через п'ять років пішла з життя і його дружина. Але подвиг його не був забутий, і сьогодні його згадують і в Україні, і в Ізраїлі, де живуть нащадки врятованих ним євреїв».

Читайте також: Рівнянка однією із перших у світі здобула звання Праведниці