Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Віктор Корсак
Віктор Корсак

Портрет мільйонера без рами. Інтерв’ю з Віктором Корсаком для американської газети

18:00 08.02.2019
189

Наш співрозмовник: Віктор КОРСАК – підприємець, меценат, голова Ради директорів VolWest Group, до якої входять близько 20 компаній, зокрема Центр дозвілля й розвитку «Адреналін Сіті», мережа супермаркетів «Наш край» і SPAR, промислові підприємства – Шацький молокозавод, Демидів-продукт, холдинг «CID Media Group», ІТ-компанія SoftWestGroup, Волинська філія комп’ютерної академії «ШАГ», Бізнес-академія практичного менеджменту тощо.

Народився 15 вересня 1969 року в селі Мельники Річицькі на Волині, в родині відомого журналіста й письменника Івана Корсака. Закінчив Тернопільський медичний інститут (за фахом хірургія), інтернатуру, кандидат медичних наук, доктор економічних наук. Лауреат премії імені Євгена Чикаленка – за меценатство. Мешкає в Луцьку. Разом з дружиною Лесею, яка працює лікарем, виховали доньку та сина.

Пізно ввечері зателефонував давній приятель, відомий нью-йорксько-львівський художник Петро Грицик. «У Нью-Йорку проїздом один неймовірно цікавий чоловік, – каже. – Він створив перший в Україні музей сучасного мистецтва. У Луцьку. Неймовірний! Солідний бізнесмен, підозрюю, мультимільйонер, колись був хірургом... Розмовляє українською... Але сьогодні вночі відлітає додому».

Пробую скласти цей потік інформації воєдино: апендицит, базар, козацьке бароко... Зрештою, домовляємося про зустріч у кав’ярні біля Всесвітнього торгівельного центру, куди «неймовірно цікавий чоловік» приїхав у бізнесових справах. Але не встигли розпочати розмови, як офіціант попередив, що кав’ярня з технічних причин зачиняється за чотири хвилини. Розмовляли в авті, з увімкнутими аварійними світлами, «на гідранті», на Волл-стріт. «Без понтів», як сказали б у сучасній Україні ті, хто ще ніколи не бував у музеї сучасного мистецтва в Луцьку. Знайомтеся: Віктор Корсак – ініціатор, фундатор і головний меценат Музею сучасного мистецтва Корсаків у Луцьку.

– Ви малюєте й вирішили створити персональний музей? Вибачте, що так зухвало, без евфемізмів...

Ні, в школі в мене була двійка з малювання (усміхається – авт.). Років п’ять тому я навіть не відрізняв Ван Ґоґа від Ґоґена... Сьогодні я трохи розуміюся на тому. А тепер, думаю, міг би й малювати... Якби поставив собі за мету... Але це означало б... прискорювати смерть мистецтва, втовкмачуючи самому собі й переконуючи інших, що мистецтвом може бути все, а художником може бути кожен...

– Тоді малюють-пишуть-моделюють ваші дружина, діти... Інакше, чому мистецький музей називається музеєм Корсаків?

Корсаком був мій батько, на плечах якого я, власне, стою. Корсаки ми з дружиною, Корсаки – наші діти... А Луцьк, Волинь – наша мала батьківщина...

– Ви найперше - бізнесмен, а мистецтво додається?

Складна історія. Я взагалі-то лікар-хірург у першому житті. Закінчив Тернопільський медичний інститут, у 1997 році захистив кандидатську, працював за фахом. Це були 1990-ті роки. Платня - 4 долари на місяць. Майбутнє пропонувало два варіанти: залишатися в професії й стати на неправедний шлях або змінити професію. Я вибрав другий.

– Яка тема вашої кандидатської?

– Функціонально-структурні особливості гіперфункції міокарду в залежності від типів гемодинаміки і вегетативної регуляції серцевого м’яза.

Сьогодні це дуже актуально - так багато серцево-хворих людей в Україні. Чому, на ваш погляд, сучасне українське суспільство настільки хворе й фізично, й морально?

– Моя дружина Леся – лікар, ми разом навчалися в Тернопільському медінституті, вона досі в професії - практикуючий лікар. Тому я дещо знаю про стан справ, так би мовити, зсередини. Наше суспільство фізично хворе тому, що в нас залишився один з багатьох рудиментів совдепії – радянська медицина. Доки не змінять підходу до лікування хворих, суспільство не видужає. Тому половину лікарів я розігнав би. Нині наша виконуюча обов’язки міністра охорони здоров’я пані Уляна Супрун пробує щось зробити, але їй дуже важко. А в плані моралі, духовності, я б не сказав, що воно настільки тяжко хворе. Може навіть здоровіше, ніж багато інших, якщо порівнювати світові тенденції.

– Щоб фінансувати чи інвестувати в мистецтво, прийти до цього усвідомлення, потрібно бути доволі заможною людиною. Як ви заробили свій перший мільйон?

– Перші великі гроші робляться на смітті або на стихійних лихах. Я заробляв і на тому, й на тому. В нашому Камінь-Каширському районі пронеслася буря, поламала дерева, «діловий ліс» вивезли, залишився неліквід, його продавали за копійки, ми це дерев’яне сміття вивезли на Жидачівський целюлозно-паперовий комбінат, обміняли на гофрокартонні ящики, а їх – на цукерки. Цукерки продали й заробили перші гроші. А вже потім почали займатися роздрібним бізнесом.

– Але сьогодні ви - багатопрофільний бізнесмен: заводи, супермаркети, розважальна індустрія... Ціла імперія!

– Це не імперія, це фінансово-промислова група, всі бізнеси якої орієнтовано на ринок і працю. В мене немає бізнесів, які мають олігархи. Але ми пробуємо себе в різнопрофільних бізнесах, це правда: вийшло – працюємо, не вийшло – закриваємо. Одне з моїх «золотих правил» (й це одна з моїх життєвих вартостей) – бути першим у світі бізнесу. Я люблю запитувати, хто був першим космонавтом? Всі відповідають – Юрій Гагарін. А коли запитую, хто був другим космонавтом, всі мовчать. Другий – це перший з тих, хто програв. Його швидко забувають. Я стараюся скрізь робити так, щоб бути першим, бо це багато легше. Ми відкрили перший супермаркет у Луцьку. Першу дистрибуцію. Перший розважальний центр. Перший сучасний кінотеатр. Перший незалежний тижневик. Першу недержавну галерею сучасного мистецтва національного рівня. Перший музей технічного прогресу...

– Мистецтво, в яке ви тепер інвестуєте, також у цьому ж ряду першості?

– Звичайно. Але все почалося випадково. Приїхав до мене товариш з Москви. Це ще було років 5 до війни. В мене висіла картина Миколи Кумановського на стіні. «Чия картина?» – запитує. «Кумановського, – відповідаю. – Мама подарувала». Словом, товариш зацікавився й я вирішив йому зробити дарунок. Микола Кумановський ще був живий, жив у Луцьку. Ми поїхали до нього з моїм батьком, який його добре знав, познайомилися. «Ну що одна картина? – каже Микола Іванович. – У мене тут є 20, бери всі». «Але в мене немає стільки грошей», – відповідаю. «Та що гроші! Бери, колись розрахуєшся». Ті картини мені також дуже сподобалися, от я вам подарую каталог, ви самі побачите, там є над чим подумати. Десь рік я за них розраховувався. Повісив-поставив їх у своїй хаті, милуюся й думаю, що це ж неправильно, коли такі речі стоять закритими, вони мають працювати, їх має бачити більше людей. На ту пору в мене вже був розважальний центр «Адреналін», я скликав мистецтвознавців, порадився й відкрив у ньому невелику галерею. Разом з тим вони мені слушно сказали: щоб мистецтво працювало, потрібна динаміка. Й ми почали проводити інші виставки, накопичилася певна колекція. Але та сама динаміка поставила наступне запитання: а що далі? Відповідь на нього дав мені світ. Відкритий світ, який я маю нагоду бачити, пізнавати й порівнювати. Буваючи в різних країнах, звернув увагу, що в кожній є музеї сучасного мистецтва, а в Україні – жодного, якісного, хоча є великі колекції й цікаві митці. Вирішив створити. Стати першим.

– З огляду на сьогоднішній день, для вас це бізнес, гоббі чи забава?

– Це не бізнес і не забава. У кожної людини є якась місія в житті. Гроші – це точно не місія. Що таке гроші? Коли ти маєш авто, хату, дачу, жінка-діти не голодні. А далі –більшу хату, новіше авто... Це ж дорога в нікуди... Мені самому не треба 100 мільйонів, мені треба 100 мільйонерів довкола мене, в моїй країні. В нас був навіть такий проект – «Мільйон мільйонерів». Написали так і в оголошенні, створили спеціальні умови, організували «майстерні». Прийшло десь осіб 30- 40. 5 чи 6 з них за певний період часу стали мільйонерами.

– Але так, як мислите ви, в сучасній Україні, не знаю чи ще хтось з мільйонерів мислить? Інакше Україна сьогодні мала б інший статус і інших кандидатів у президенти...

– Думаю, що багато людей так мислить. Тут є така теорія дифузії новацій. Тобто, що нове з’являється в одному місці, воно обов’язково копіюється й поширюється. Як лікують опіки? Якщо велика рана – один міліметр на тиждень зменшується. А рана – десять сантиметрів. Уявляєте, як довго вона загоюватиметься. Тому лікарі –комбустіологи беруть шматочки живої шкіри і розкидають по тій рані, й кожен той живий шматочок збільшується на один міліметр на тиждень. І все разом дає результат – рана загоюється швидко. Тому я впевнений, що незабаром, протягом якихось років десяти, такі музеї з’являться в кожному обласному центрі.

І багато що вже робиться в цьому напрямку. Почати можна з галереї, зі ста квадратних метрів. Якщо ти маєш мету й ідеш до неї, то ти рухаєшся – думаєш, де взяти фінанси, де взяти експозиції... Треба бачити світло в кінці коридора й рухатися в напрямку до нього.

– Довіряють? Чи кажуть: а що він від цього хоче мати? Неспроста це все - щось йому таки треба? Напевне, чимало людей так думають? І мене також, чесно кажучи, така думка не відпускає...

– На початках менш довіряли, сьогодні більше. Я прихильник емоційного інтелекту, тобто, розумію, чому люди так думають. Звичайно, мені «щось треба»! Щоб люди стали іншими: кращими, красивішими, добрішими, чеснішими, відповідальнішими... Що може бути цікавіше? Велич вчителя визначається величчю його учнів. А тут ти маєш можливість змінювати не одного-двох, а тисячі...

– Яку модель за взірець ви обрали? Музей сучасного мистецтва (знаменитий МоМа) в Нью-Йорку, KIASMA в Гельсінкі чи Національний центр мистецтва й культури імені Жоржа Помпіду в Парижі?

– Простіше сказати, яку філософію ми поклали в основу цього проекту: пізнаємо минуле, рефлексуємо теперішнє, творимо майбутнє. Щоб пізнати минуле, треба повернути забуті імена й десь їх систематизувати. Ми збираємо тих людей, які створили мистецтво, але про них не говорять, їх не аналізують. Все це ми робимо для того, щоб зрозуміти оцю ґенезу сучасного мистецтва. Щодо теперішнього, ми хочемо змінити суспільство українське. Хочемо, щоб людина заходила в музей однією, а виходила трішки іншою. Цей конфлікт є основою розвитку. Якщо це робити тільки в українському інформаційному колі, то цього замало, треба робити це в світовому масштабі. Не йдеться лише про те, щоб показати українське мистецтво за кордоном. Йдеться, щоб тих художників, які є за кордоном і які є невід’ємною частиною українського мистецтва, показати сучасникам, які живуть в Україні. Якщо ми показуємо цю тяглість, покажемо, як розвивалося, то це може суттєво впливати на майбутнє. Вірю, що люди, які дивитимуться ці твори, стануть іншими. Відповідно, ми змінюємо цінності в кращий бік. І є висока ймовірність, що українці стануть кращими.

– Але музей назвали музеєм саме сучасного мистецтва. Тобто, робите наголос все-таки на сучасному?

– Сучасні художники ж не сироти. У них є якісь корені. І якщо вникати глибоко, то це сакральні корені, національні, це художні школи, основані на європейській культурі й культурах інших народів...

Музей займає 5 тисяч квадратних метрів. У нас десь половина музею – постійна експозиція, половина – змінна. У постійній експозиції понад 500 робіт близько ста художників: Олександр Архипенко, Олена Кульчицька, Роман Сельський, Леопольд Левицький, Ярослава Музика... Важливе місце відведено українському модернізму, зокрема, молодим художникам-актуалістам. Один з наших напрямків представляє реґіони: зараз відкривається Івано-Франківськ на два місяці, потім – Закарпаття... Ще один – індивідуальні виставки. Ще один – герметичні кола: учитель і учні. Ще один – посттоталітарний ренесанс. Коли «розвинутий соціалізм» збанкрутів, художники впали в розпач, творчу прострацію, результатом цих пошуків став унікальний пласт української культури. Його в нас також відображено.

Унікальність українського мистецтва полягає в тому, що в нього, з одного боку, глибоке національне коріння, а з іншого, - добра європейська школа. І на все це накладався тоталітарний комуністичний та імперський російський вплив. І, зрештою, вийшло зовсім інше мистецтво, якого немає більше ніде у світі – український нонконформізм. Надзвичайно цікаві київська школа, львівська. У той час, коли їхні колеги малювали Леніна, вони творили щось інше. Й цей «зріз» - світоглядний, естетичний, філософський потрібно відкривати, показувати й фіксувати в просторі. Про нього багато говорять – й історики, й мистецтвознавці, але побачити його ніде не можна.

– У Києві, очевидно, можна...

– Хіба що в Національному музеї. Але де ми можемо побачити нонконформістів в Україні? Навіть у Львівському Національному їх немає в постійній експозиції. А це унікальне явище.

– Як вам бачаться мистецькі мости між Україною й Америкою?

– Все починається з ескісу. В будь-якому разі треба взяти олівець, листок паперу й зробити якийсь рух, потім почати накладати фарбу, підібрати кольори й вималюється картина. Так і тут.

– А кажете, що не малюєте?!

– (Усміхається - авт.) З паном Петром Грициком ми познайомилися на відкритті нашого музею. Й це знайомство лише підсилило в мені думку, яку я вже виношував, - створити цілу залу мистецтва діаспори. Щоб показати феномен і тяглість. Думаю, це буде цікаво як для пересічного «споживача», так і для мистецтвознавців, – аналізувати, думати, робити висновки.

Що ж до українсько-американських «мостів», то в нас є кілька пропозицій: ми хотіли б виставити в США українських сучасних художників, наприклад, Миколу Кумановського, ми хотіли б зацікавити Америку українським нонконформізмом, ми готові виставити американських художників українського походження в Луцьку.

– І, я так розумію, ви готові фінансово підтримувати такі проекти?

– Якщо ці проекти служитимуть мистецтву, то я певне що готовий їх підтримувати. Якщо ж цікавлять лише гроші заради грошей, можливість комусь підзаробити, то, звичайно, я не готовий інвестувати в такі проекти.

– Музей Корсаків відчинив свої двері минулого літа, в День Незалежності України. Чи виправдалися перші сподівання?

– Весь персонал музею мотивований на успішну працю. Ми маємо вхідні квитки, безкоштовні дні, різні пільгові програми… Думаю, що цей музей постійно буде дотаційним. Але якщо за рік його відвідає сто тисяч осіб, то вірю, що ці сто тисяч людей все-таки якось змінилися, а за десять років – це мільйон. І якщо згодом у кожному п’ятому місті України з’явиться такий музей, то ми рухатимемося в правильному напрямку.

У Музеї сучасного українського мистецтва ми розробили мапу трьох музеїв Луцька. Так само, як є три базові музеї в Парижі, ми маємо Музей волинської ікони, Художній музей міста Луцька та Музей сучасного українського мистецтва Корсаків. Й віримо, що людина, яка потрапляє в будь-який з них, захоче відвідати й інші... Ось візьміть на згадку цей путівник і приїздіть до нас. Запрошую. У Луцьку ви знайдете відповіді на запитання, на які не знає відповіді навіть Нью-Йорк...

– Дякую за запрошення. До зустрічі в Луцьку.

Катерина КІНДРАСЬ,

NovaГазетаукраїнський щотижневик,
заснований у жовтні 2008 року у Нью-Йорку

Коментарі
15 лютого
Сьогодні
Вчора
13.02.2019
12.02.2019
11.02.2019
10.02.2019
09.02.2019
08.02.2019
07.02.2019
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин