Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Загиблі Герої АТО
Загиблі Герої АТО

Вісім життів – ціна боротьби в АТО для Любомльського району

09:00 14.10.2018
1031

Троє загиблих героїв так і не стали на рушничок щастя та не почули такого бажаного «тату». Ще п’ятеро – не зможуть повести під вінець своїх красунь-доньок, не зав’яжуть на весіллі краватку сину. Їхні життя забрала неоголошена війна, яка безжальними лещатами вирвала з обіймів рідних люблячих батьків, братів, сестер, коханих.

Першим, хто поліг за Україну, став Сергій КИРИЧУК, житель села Римачі, молодший сержант Державної прикордонної служби України — водій відділення інспекторів з місцем дислокації «Новоугрузьке».

Під час збройного нападу проросійських бойовиків на пункт пропуску «Маринівка» Сергій отримав осколкове поранення в голову. 25 липня 2014-го його евакуювали до центральної районної лікарні міста Куйбишево Ростовської області РФ, де він і помер. Вічний спокій Сергій знайшов 1 серпня у рідному селі. Наступного дня загиблому герою посмертно присвоєно орден «За мужність» III ступеня — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни.

У Римачівській школі відкрито меморіальну дошку випускнику Сергію Киричуку. Ось уже чотири роки поспіль учні беруть участь у футбольному турнірі пам’яті прикордонника-земляка.

Не встигли оговтатися жителі Любомльщини від однієї втрати, як надійшла сумна звістка про трагічну загибель старшого солдата Збройних сил України із Машева Сергія КУШНІРА. Його життя обірвалося 1 серпня 2014 року разом з іншими військовослужбовцями, коли їхній автомобіль підірвався на міні у селі Мар’янівка на Донеччині. 28 днів Сергій не дожив до свого 30-ліття. Неоголошена війна відібрала в донечки Діаночки люблячого татуся, у дружини Юлі – коханого чоловіка, у матері – турботливого сина.

До бойових дій на Сході Сергій Кушнір працював завгоспом у районній гімназії. Та 11 квітня 2014-го був мобілізований у 51-у окрему механізовану бригаду. 4 червня 2015 посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Також має медаль «За жертовність і любов до України» та відзнаку «Командира 14 ОМБР».

Доброволець Олександр САЦЮК загинув 29 серпня 2014-го під час виходу з «Іловайського котла» Донецької області. Довгий час він вважався зниклим безвісти. Був похований як невідомий солдат і впізнаний за аналізом ДНК-експертизи. Тільки через чотири місяці, 27 грудня, він знайшов вічний спочинок на рідній землі в селі Куснище. 9 квітня 2015 року посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Олександр у 2012 році закінчив Любомльський професійний ліцей за спеціальністю «Маляр-штукатур». Коли розпочалися протистояння на Сході, він тричі ходив у військкомат за повісткою, тричі йому відмовляли. Пояснювали, що через стан здоров’я не може служити. Тоді 20-річний хлопець записався добровольцем у спецпідрозділ «Світязь».

Житель Любомля Анатолій ФЕДЧИШИН загинув у бою під Іловайськом Донецької області 10 серпня 2014 року. Він був солдатом Збройних сил України, командиром Рівненської розвідгрупи Добровольчого українського корпусу «Правого Сектору». Неоголошена війна відібрала в донечок Вікторії та Дарини люблячого татуся, у дружини Галини – коханого чоловіка, у батьків – турботливого сина, у сестри Ольги і брата Володимира – вірного друга.

Анатолій Федчишин у 2001 році закінчив Шацький лісовий технікум за спеціальністю лісове господарство. Після служби в армії, у 2002-му, почав працювати у ДП «Любомльський лісгосп» майстром. З березня 2014-го із братом Володимиром пішов боронити територію України у Донецькій області у складі батальйону тероборони «Дніпро-2» у мобільній розвідувальній штурмовій групі. Брав участь у близько 60 бойових сутичках, в одній з яких зазнав поранення. Лікувався в дніпропетровському госпіталі. Повернувся, коли підрозділ вів бої за Іловайськ, там і влучила в нього ворожа куля снайпера.

Вічний спочинок Герой України знайшов у рідному Любомлі 14 серпня. На жаль, жодних нагород від держави, за яку віддав життя, навіть посмертно йому не присвоїли.

Уродженець села Гуща Микола ШТАНСЬКИЙ підтримував Євромайдан, а коли почалася війна, зголосився добровольцем. Його лінія життя обірвалася на 55-му році 16 січня 2015-го поблизу села Отрадівки на Донеччині, коли ворожі сили вели обстріл з «Градів», снаряд влучив у бліндаж.

Микола Миколайович понад 30 років пропрацював у депо. Вже перебуваючи на пенсії, став учасником російсько-української війни. В останню путь Героя України провели у Любомлі 20 січня 2015-го. Вдома так і не дочекалися тата доньки Оксана й Вікторія, а чоловіка – дружина Олена. 26 лютого 2015 року Миколу Штанського посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня.

Олександр ГРОШЕВ зник безвісти 20 січня 2015 року під час боїв за Донецький аеропорт. Військового 80-ої аеромобільної бригади шукали п’ять місяців, після чого рідним прийшло сповіщення про те, що його ідентифікували за результатами ДНК-експертизи. 22 червня 2015-го його поховали у селищі Головне. Троє маленьких дітей так і не дочекалися тата. 13 серпня 2015 року Олександра Грошева посмертно нагороджено орденом «За мужність» III ступеня.

Старший солдат Збройних сил України Юрій ГІЛЬ кілька місяців не дожив до 30-річчя. Нитка його життя обірвалася 3 травня 2015 року біля села Катеринівка на Луганщині. На закладеному фугасі на ґрунтовій дорозі підірвалася БРДМ-2. З п’яти чоловік, які знаходився у транспорті, загинуло двоє військових — Юрій Гіль та Аркадій Чухнов, ще троє зазнали поранень й були госпіталізовані.

Почесне місце на стелі «Герої не вмирають» у Любомлі знайшов портрет ще одного відданого сина України Сергія МОКРЕНКА, який загинув 28 лютого 2017-го. Хоч хлопець народився у Шацьку, але останні п’ять років тут здобував спеціальність у професійному ліцеї, тут працював, тут знайшов друзів. Звідси пішов на Майдан, а потім і на війну.

Сергій не дожив до свого 24-го дня народження 24 дня і загинув у той день, коли мав отримувати орден у бою на Світлодарській дузі на Донеччині. Військовий-контрактник із 2016 року проходив службу у 54-й окремій механізованій бригаді, 19 грудня був поранений, лікувався в госпіталі. У січні 2017-го приїжджав додому, в Шацьк, бачився з рідними і друзями. Щойно затягнулися рани, Сергій знову вирушив на Схід, де на нього чекали побратими. Не встиг одружитися, народити дітей...

Нагороджений орденами «За мужність» ІІ ступеня, «За мужність» ІІІ ступеня, отримав нагрудні знаки «Іловайськ 2014», «Знак пошани», «Азов», відзнаку «Бойовий хрест корпусу», медалі «За жертовність і любов до України», «За незламність духу».

На жаль, більшість із них у пам’яті рідних назавжди залишиться юними синами, молодими татусями чи дідусями, яких бачити доводиться лише на фотографіях…

Усім загиблим захисникам України ще б жити та жити, кохати, зустрічати світанки, мріяти. Саме дякуючи цим небесним Героям, ми має мирне небо над головою, спокійний сон, віру в завтрашній день...

Не маємо права на забуття!

Коментарі
18 листопада
Сьогодні
Вчора
16.11.2018
15.11.2018
14.11.2018
13.11.2018
12.11.2018
11.11.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин