Спогад: як на Любомльщині готувалися і святкували Великдень 40 років тому

Багато людей на схилі літ з країни дитинства виносять романтичні спогади. Для багатьох тим незгасним острівцем є Паска.

Хлопчики й дівчатка з нетерпінням чекали цього свята, адже батьки напередодні на ярмарку старалися всім купити обновки – нові сандалі чи й туфельки, плаття, штани, хустину, якими можна було похизуватися перед ровесниками.

Добре пам’ятаю, як у першому класі мама пошила червоне штапельне платтячко з жовтими квіточками. Таке саме було і в сестри, яка на чотири роки старша від мене. Але їй купили нові туфлі, а мені лишень сандалі. Хоч і не дуже вредна була, та образилася.

Зараз, згадуючи маму, задумуюся, як вона викроювала ті копійки на обновки. Певно, тому була сумна. А ось перед Паскою вона оживала. Коли білила хату, коли міняла солому в сінниках-матрасах, коли знімала зі стін ікони, поцілувавши кожну перед тим, як покласти.

Як діло доходило до випікання паски, то всі ходили навшпиньках. Сестра збивала яйця з цукром, а ми з братом тримали велику миску, бо в дерев’яних ночвах можна було замісити лише на літр молока. Я змащувала каструлі несоленим жиром, олії не брали, бо вона стікала і паска прилипала до стінок.

Коли ж мама клала тісто на широку бляху, ми з сестрою розкошували, хоч Бог й не наділив мистецьким талантом, та я «плела» з тіста коси, а Женя робила квіти і листки. Аби наші прикраси не «з’їхали», клали їх ближче до центру. Це було все оздоблення в 60-ті роки, окрім щедрого змащування свіжим жовтком. Щоб паска вдалася, мама загортала миску з тістом у перину. Хрестила кожну пасочку, щиро молилася перед піччю.

Усі збиралися на Всеношну в село Штунь. Окрім паски, сала, яєць, почесне місце займала сіль, яка, за словами матері, мала цілющі властивості. Наш батько клав її на зуба – і він переставав боліти, ненька натирала хворі місця. Пішки з Вижгова діставалися до Штуня і назад. Після освячення батько вдома нарізав паску, всі, прочитавши «Отче Наш», починали снідати.

Дуже кортіло нам потрапити на Всеношну. Ми навчалися в Олеській школі, то до церкви йшли до Штуня, щоб учителі не дізналися. Постоявши у храмі з годину, виходили на вулицю до вогнища, яке розпалювали парубки за огорожею святині. До 70-х років його розкладали на церковному цвинтарі із повалених хрестів, які притягували з кладовища хлопці.

Старі хрести збиралися під час прибирання. Чому їх палили біля церкви, точно ніхто не знає. За переказами, до багаття приходили грітися покійники, які на Великдень після опівночі піднімалися з гробів і прямували до храму. Інша версія – освітлювали дорогу, щоб їм видно було.

Ще одне пояснення: нечиста сила не затреться до числа небіжчиків. Та найбільш достовірне те, що охорона, яка стерегла гроб Ісуса Христа, теж палила вогнище. Відгомоном є той факт, що в кожній оселі, коли починається Всеношна, світло не вимикають до ранку.

Такі великодні багаття були, окрім Штуня, в Радехові, Вишневі, Гупалах. Зараз, коли почали палити шини, ця традиція відійшла в минуле.

Не зітруться з пам’яті ті пасхальні дні, коли організовувалися недільники по збору каміння на полях найближчих колгоспів. Отож, взявши з собою освячені паски та яйця, ми (а це дев’ять працівників райкому комсомолу) з кошиками їхали на працю. Там же, на полі, і христосувалися.

А напередодні Всеношної було розподілено, хто в які села їде контролювати прихід учнів на богослужіння. Пригадую, як з покійним Леонідом Вігурою були направлені в Головне. Ми заїхали, зайшли у храм, побачили нас у центрі селища, на території школи, ще раз з’явилися на обійсті храму – і з тим ладом повернулися додому.

Це було сорок літ тому, а здається, що це неправда, як і те, що ховали люди спечені паски від перевірок.

За менш як півстоліття стільки вражаючих змін. І хоч свобода вірування повна, та, на жаль, кількість людей, які живуть за Божими Заповідями, не збільшується. Однак є надія, бо молоді люди таки тягнуться до Господа і церкви.

Галина ВАЩУК