Волонтер із Вишнева розповів про війну та свої поїздки на Схід

21 Лютого 2018, 17:18
3280

На вигляд він зовсім хлопчисько. Хоч насправді йому 36 і він багатодітний батько двох школяриків і вже одного студента. Зате серед волинських волонтерів — він справжній «аксакал».

На рахунку Олександра Положевця з Вишнева — понад сто поїздок в зону АТО, хоча він їх не рахує. Це вже побратими прикинули-порахували і прийшли до висновку, що вже пора б їхнього Сашка і відзначити на якомусь рівні. Бо за ці три з гаком років у які тільки куточки не добирався він із друзями, доставляючи нашим бійцям продукти, одяг, техніку, спорядження, – пише Волинська правда.

Навіть тепер, коли армія, здавалося, вже забезпечена необхідним, коли люди втомилися від війни і волонтерський рух помітно видихнувся, любомльські волонтери продовжують вантажити буси на Схід.

«У танкістів недавно були: їдальня — без підлоги, багнюки по щиколотки»

Зрозуміти, що рухає цими чоловіками (і дівчатами теж!), нашому пересічному громадянинові , якого війна не торкнулася безпосередньо, важко. Кидати свою справу, сім’ї, шукати соляру, гроші, пертися за тисячу кілометрів, щоб привезти солдатам чоботи, цигарки чи вареники. Не просто так вони туди їдуть. Дехто ще й плітки розповсюджує, мовляв, гроші на тому заробляють. Навіть таксу називають — по 5 доларів за кілометр їм платять.

«Якби по долару платили, я вже мільйонером став, — сміється Саша. — Кожен міряє по собі. Дурниці коментувати не хочеться. Просто війна у нас ніби не війна, когось вона торкнулася краєчком, а когось і зовсім не зачепила.

Це особливо відчуваєш, коли повертаєшся звідти. Виїжджаєш з «передка», минаєш Маріуполь, доїжджаєш до Києва, а тут — зовсім інше життя. Тут тусуються в нічних клубах, у небі салюти бахкають. А в цей час в окопах наші хлопці гибіють.

У танкістів недавно були: їдальня — без підлоги, багнюки по щиколотки, хлопці в чоботях її місять щодня. Кажуть, що ви хочете, щоб вся країна голову попелом посипала, життя то продовжується. Так, продовжується, бо люди народжуються і одружуються й під час війни. Та можна і скромніше святкувати. Не може бути так, що півкраїни плаче, а півкраїни скаче.

Коли восени 2014 я вперше поїхав на Схід, мені соромно було хлопцям в очі дивитися, що вони були там, а я тут, у мирному житті. Але вони казали: «Сань, хтось мусить і в тилу бути, не переймайся».

На Майдані я не був, пролежав його на дивані, можна сказати. Бо не зовсім розумів, що відбувається. Мені дуже шкода тих хлопців, які там загинули, але… Змінила мене війна.

Моя мама працювала у Варшаві, коли все це починалося. І розповідала, скільки тоді там перебувало хлопців молодих із Західної України, які повтікали за кордон, щоб в армію не потрапити. Знімали квартири, на кухнях спали.

І в цей же час хлопці з Донецька і Луганська йшли у добровольчі батальйони служити. Знаю таких багато, у мене друг із Луганська є, і з Донецька теж. Це, до слова, хто і де більший патріот.

У Маріуполі живе Борисович, пасічник, в якого ми зупиняємося, ночуємо, коли їдемо в зону АТО. Борисовича знають арта 56 бригади, морпіхи, танкісти. Він заходить в магазин і вітається «Слава Україні!». Допомагав ремонтувати Д30 і Т64, робив хлопцям літній душ, словом, допомагає армії, чим може.

Якось я спитав для чого він це робить? Відповідь була простою: «Ну как, Саня, они же меня защищают». У нас ще далеко не всі це усвідомили. Бо війна не прийшлав їхню хату. Десь там, далеко, і ніби не війна…

«Дружина як реагує на ваші поїздки в АТО?»

«У захваті! Мовчки смажить котлети в дорогу. «Якщо двері зачиню, він же у вікно вилізе!» — жартує. Вже звикла. Терпить, аби тільки не пішов служити.

Другий рік спимо на матраці, ліжка не можемо купити. «Мір, а, може, ну його те ліжко. Може, в Буковель махнемо?» — кажу. І махнули. А на підлозі ще краще спати, спина не болить. У хаті ніяк до ладу все не доведу.

«Новий дім будуєте?»

«Нє. Стару хату ремонтуємо потихеньку.»

Довелося через сіру зону пробиратися в районі Горлівки

До нашої розмови з Олександром приєднуються його друзі й побратими, які з ним в одній упряжці з 2014. Вони теж, як і Сашко, представники малого бізнесу. Хто має пекарню, хто млин чи цех, або крамничку. Могли б просто жити і життю радіти, їздити по курортах і фотки постити у соцмержах із пляжів. А вони сідають у буси і пруть в зону АТО. І так четвертий рік поспіль.

Смак хліба і булочок з приватної любомльської пекарні Віктора Козла знають бійці багатьох бригад. Особливо смакують їм круасани з шоколадом.

У листопаді минулого року Віктор купив розвідникам квадрокоптер. Треба були бронежилети й каски для хлопців, призваних у перші хвилі мобілізації — до нього. Треба борошно для вареників чи влаштувати на роботу мобілізованих атошників — теж. Немає пального для поїздки — завжди виручить Сергій Веремчук.

«Мені вже соромно йому дзвонити. Тільки чує мене, питає: «Скільки?». Остання поїздка у лютому. Думали , нам танкісти трохи підможуть із солярою, а вони тепер тільки керосин мають. Грошей нема, пального нема, а додому вертатися треба. Виручив Сергій, скинув на карточку дві тисячі гривень», — згадує Саша.

«Були в районі Гранітного й Дебальцевого, в гостях у 72 бригади. Останнім часом наш маршрут пролягає від Світлодарської дуги і до Маріуполя».

«Чим частували хлопців?»

«Багато чого, але головне — вареники. Сто відер доставили. Любомльські школи наліпили, і трохи локачинці підсобили. Душу хлопці відвели. Бо від тушонки, кажуть, вже нудить.

Знаєте, багато хто каже: «Не привозьте нічого. Просто приїдьте». Уявіть, 10 чоловік стоять на точці кілька місяців поспіль. Одні й ті ж самі обличчя, одна і та ж робота, що називається окопна війна. Від одноманіття здуріти можна!

Цього разу добралися до Жованка, там наш волинський бард і поет Юра Щербик служить. Чоловік відслужив рік, мобілізувався, трохи волонтерив, поїхав у Польщу на заробітки, повернувся і пішов служити за контрактом. Щоб доїхати туди, довелося навіть через сіру зону пробиратися в районі Горлівки.

Звичайно, забезпечення війська сьогодні й кілька років тому не порівняти. Але генератори потрібні, оптика, запчастини, техніка. Що хлопці просять — те веземо. Вітя Козел все своє мисливське начиння віддав хлопцям на передову: глушник на гвинтівку, навушники.

Сміємося з нього: «Скоро голий-босий на полювання ходитимеш, тільки зі списом, як первісні люди!»

«Подивіться, ось цього пса везли ми до господаря. Донька передала його татові, — показує фото в телефоні напарник Олександра Положевця по волонтерських поїздках локачинський підприємець Віталій Лісецький. — А через кілька днів тато нам дзвонить і дякує, ледь не плаче, бо той пес врятував йому життя.

Виявляється, Ніка виявила диверсійно-розвідувальну групу, коли господар стояв у дозорі. А цей чотириногий герой знайшов розтяжку і теж врятував хлопців. Пошматованого пса військові медики складали і зшивали. І він вижив!»

«Відкриваємо труну — бірочки немає»

Віталію Лісецькому з Сашком довелося багато чого побачити й пережити. Це сьогодні вони скупі на спогади і треба витягувати з їхньої пам’яті кожен епізод. А кілька років тому, коли були важкі бої, емоції їх просто розривали.

«От тоді багато чого розказали б, а тепер… У лютому 2015 їхали в Дебальцеве, коли звідти вже виходили наші підрозділи.

«Хлопці, не радимо, це буде ваша остання поїздка!» — кричали нам військові.

Віталій у першому бусі, я в другому, їдемо далі. Розвантажувалися, вже кругом міни розривалися. Бачу, «медичка» догоряє, — згадує ту поїздку Олександр. — Дуже багато питань було по Дебальцевому. Чув від військових: з Логвиново вивели 30 бригаду і «сєпари» зайшли туди без єдиного пострілу. А 128 бригаду кинули всю туди , і САУ виставили по центру. Навіщо, коли вони стріляють на 15-17 кілометрів? Я не військовий стратег, і зрозуміти замисел цієї операції не можу, як і багато хлопців, які були там.

«Тоді двічі в Донецьк їздили нелегально, бо звідти подзвонили й просили привезти нашим полоненим одяг і матраци. Їхня «кураторка» казала, що дивитися боляче, як вони сплять на голому асфальті.

Приїхали з одягом, харчами, матрацами, і мінералки «Павлівської» привезли. Волинські хлопці очам своїм не повірили, побачивши там нашу волинську воду, — продовжує розповідь друга Віталій Лісецький. — Одного разу до Болотяного їхали на БТРі шість кілометрів. Це фактично на кордоні з Росією. Туди нічого ніби, а коли хлопці сказали, що ці шість кілометрів прострілюються наскрізь — страшнувато стало. Назад уже їхали тихенько, лиш би проскочити.

І в Пісках під мостом трохи нас полоскотали «сєпари». Бувало, заїдемо по такій грузькій дорозі, що КАМАЗом витягнути не можуть. Тоді хлопці танк заводять і тягнуть наш бус.

«ГРУЗ-200» возити доводилося. Веземо якось Сашкового товариша, на ямці труна підскакує, а ми: «Пробач, Вітьок, що трясе». Без гумору «дах» поїхав би…»

«Завантажили у морзі «двохсотого», у Дніпрі на заправці дзвінок: «Хлопці, напевне, ми тіла переплутали. Подивіться бірочку на руці». Відкриваємо труну — бірочки немає. Кажуть, зніміть маску з обличчя і звірте з документами. Знімаю, звіряю, ніби схожий. Через трохи знов дзвінок: «Може бірочка у трусах, подивіться».

«Пробач, братан, я мушу» — лізу у труси покійника і знаходжу ту кляту бірочку. Дзвоню, що знайшов. Фух, можна їхати далі. І все це серед білого дня, люди дивляться, як ми у труні шаримося.

Тоді морг був переповнений тілами хлопців. Приїхали в Київ, біля станції метро перевантажуємо труну в інший бус. І теж усе на очах перехожих. Така вона, війна… Вона інша, ніж по телевізору. Тому я давно не дивлюся зомбоящик. Хіба Олімпійські ігри зараз…

«Коли я був маленький, я в піску розставляв солдатиків, були воїни стародавнього світу з дубинами і каменюками, були і олов’яні з гвинтівками. Ми кидали каменюку по черзі, вбиваючи солдатів, першими у нас стояли командири, була певна відстань, з якої жбурляли «снаряд». То була чесна війна.

Потім ми бігали кругом будинку з дерев’яними палицями, в когось був пістолет з магазину, а в кого був на пістонах, той був командир. Потім були книги, фільми, лицарі, царі, які вели хрестові походи.

А потім я виріс і до нас прийшла наша війна: справжня, смердюча і підла, командири і царі лишались позаду, і ті каменюки летіли куди завгодно, і називалась вона АТО.

Це фото, це вигляд сучасної війни, де нема благородних царів, нема солдатів, які б’ються, дивлячись ворогу в очі. Є штаб, координати і наказ, і результат…». Так написав Олександр у соцмережі, коментуючи страшну фотографію розбомбленого сирійського міста, де з-під бетонної плити видніється голівка маленької дівчинки.

Для того, щоб ця підла війна не прийшла в їхні міста і села, він з друзями четвертий рік допомагають українським солдатам, ділячись хай невеликими, але чесно заробленими прибутками, не рахуючись ні з часом, ні зі здоров’ям , і навіть власним життям. Хтось каже, адреналіну їм не вистачає, от і пруться в те АТО. Ніхто нікому не боронить робити те ж саме…

Ніна РОМАНЮК

Коментар
29/03/2024 Четвер
28.03.2024