Від голодної смерті врятувало молоко

З 87 прожитих літ у Галини Петрівни Фельмецгер (Сиволап) 52 пов’язано з Любомлем. Доля закинула її далеко від рідного краю.

Народилася вона у 1930-му в селі Пироги на Полтавщині в сім’ї колгоспників, – пише газета «Новий погляд+» за суботу, 25 листопада.

Читайте також: «Пережила два голодомори і продовжує дякувати Богу за кожен день».

«Голодомору 1933-го не пам’ятаю. Мені було всього 3 рочки. До того ж, у нашому селі Пироги багато господарів мало корови, що врятувало сім’ї від смерті.

Не менш загрозливими були осінь 1946-го і весна 1947-го. На полях – лише дрібні качани кукурудзи, мала, завбільшки в лісовий горіх, картопля, трохи більший червоний буряк.

Як зараз бачу матір, яка зав’язала в мішечок зібрані маленькі картоплини і застерегла: «Це на насіння, борони, Боже, її зачіпати». Також лишали, хто мав, лушпиння.

Їсти хотілося дуже. Врятувало знову молоко. На жорнах перемелювали залишки торішнього зерна, вкидали в кипляче вже козяче молоко і варили таку «колотуху». А ввечері вгамовували бажання їсти шматком вареного буряка – чи то столового червоного, чи й кормового, коли який попадав.

Навесні мати пекла пляцки з лободи та молодої кропиви, до яких добавляла жменю висівок», – обличчя у Галини Петрівни смутніє, очі повняться слізьми, коли зіставляє факти сімдесятирічної давності.

«Вижили, перетерпіли: і втрату батька на війні, і важку недитячу працю на ділянках, і голод, який, здавалося, ніколи не вщухне. Та все пройшло…»

Галина Петрівна закінчила технікум у Ромнах Сумської області і здобула спеціальність лісомеліоратора. Направлення отримала на Волинь, у Затурці. Але через рік відбулося укрупнення, і вони увійшли у Локачинський район.

Молодого спеціаліста перевели на Любомльщину, у Машівську МТС. Інколи в день «намотувала» до 20 кілометрів, адже потрібно було організувати контроль за веденням робіт у колгоспних лісах.

У ближчі села діставалася пішки, та навіть й у віддалені – Висоцьк, Мосир. Після створення «сільгосптехніки» працювала 15 років у райвиконкомі, а тоді перейшла в управління сільського господарства, де й робила до пенсії.

«Вважаю, меліорація у свій час дала вагомі здобутки: різко зросла врожайність зернових, картоплі, кормового буряка. У процесі був задіяний кожен колгосп. Але, на жаль, все зараз у занедбаному стані – на культурний пасовиськах ростуть бур’яни, лоза та дерева, а канави не чищені. Деякі райони вже починають діяти».

Галину Петрівну мали забирати в обласне управління. Та, мабуть, судилося залишитися в Любомлі, бо руку й серце запропонував Володимир Фельмецгер, який працював бухгалтером на млині (територія сучасного заводу «Світязь»).

Весілля було скромним. Прожили в злагоді й любові 60 літ, народили і виховали двох синів – Віктора й Олександра, дали їм вищу освіту. Старший лишився в Любомлі, а молодший – в Луцьку. Онучки, закінчивши столичні вузи, там і залишилися на роботі.

Найбільш веселою її оселя стає на Святвечір, коли приїжджають сини з дружинами та внучки Наталія, Юлія і Марійка. До того ж, всі вже теж з чоловіками. Гамірно, всі дружно беруться за роботу.

Онучки заздалегідь просять зготувати кутю, бо такої смачної не виходить ні в кого. А ще замовляють її дівчатка пиріжки з квасолею. Дещо бабуся змудрує сама – холодець, млинці за полтавським рецептом, а вареники та салати привезуть із дому Світлана та Ангеліна.

«Ми, поки могли, тримали господарство: кози, кролі, свині, город. Гарно й правильно підживляли землю, то щедро родило. Старалися вивести синів у люди, тому багато працювали.

Дуже доброго чоловіка мала (три роки, як пішов у засвіти), у всьому допомагав, не лаявся, займався вихованням дітей та онуків, за що вони платили щирою любов’ю. Для синів був взірцем порядного чоловіка, дбайливого господаря, мудрого наставника.

Негараздів вистачає, але, попри все, є бажання жити для рідних. Часто відвідують син і невістка, святом є дзвінки від онучок. А зараз живу мрією – дочекатися правнуків», – підсумувала розмову 87-річна Галина Фельмецгер.

Галина ВАЩУК