Пережила голодомор на Київщині, а долю знайшла на «бандерівській» Любомльщині

Уже дев’ять десятків літ топче ряст Марія Павлівна Сікорина-Федун, із них 75 – на Волині.

Навіть самій не віриться, що полюбила Підгородне всім серцем і зі смутком покидає його на кілька зимових місяців, щоб пожити у дочки в Києві, – йдеться на сторінках газети «Новий погляд+» за 8 липня.

«Здається, на крилах повинна б летіти у край, де народилася, але душею вже прикипіла до чарівного Полісся, де минула моя молодість, де зустріла свою долю, де промайнули зрілі літа, − розпочинає оповідь шанована в селі людина, вчителька початкових класів, наставник кожного третього пенсіонера.

– А народилася на Київщині. Крім мене, в сім’ї була ще молодша сестра. Батьки, хоч і рядові колгоспники, змогли нам дати середню спеціальну освіту. Мені – педагогічну, а сестрі – медичну. Але це було вже пізніше».

Марія Павлівна витирає непрохану сльозу, яка набігла на очі, і ледь чутно мовить:

«Таких жахіть, які ми пережили у 1933 році, не дай, Боже, нікому.

Мені було 7 літ, але голод не забувається. З нами в селі жила кількома роками старша двоюрідна сестра. Ми ходили разом рвати листя липи. А воно солодке, то мати добавляла жменю борошна до розім’ятих листків, за начинку були ягоди калини. З’ївши такий пиріг-пляцок, відчував хоч якусь ситість.

Нас від смерті врятував мед, який батько закопав у леваді. Раз на кілька день він вночі набирав його, мати готувала варенуху. Ми, завдяки меду, хоч були худі, але міцні. Та в ліс ходили остерігаючись, бо свої ж люди могли спіймати, вбити і по частинах з’їсти».

«І вам відомі такі випадки людоїдства?» – запитую у співрозмовниці.

«Сусіди дядька Ониська, який мешкав недалеко від нас, помітили, що десь зникла його дочка. Серед померлих її не було. Сам говорив, що десь повіялася і не вернулася.

А одного разу запросив нас до себе. Дядько взяв ножа і почав гострити. Коли запитали, для чого, відповів, що різатиме веприка. Та в господарстві свиней давно не було.

Тоді він швидко підійшов до нашої двоюрідної сестри Гані і полоснув по горлі. На щастя, нам поталанило: у хату на крик зайшли батьки, які верталися з роботи. Після цього випадку поодинці не ходили».

Далі Марія Павлівна розповідає про більш відомі факти.

«Два-три рази на тиждень, а то й щодня, селом їхала підвода, на яку здоровші мужики складали трупи. І це не вигадки, що часто потрапляли й ті, хто був живим, але не міг рухатися.

Я сама чула, як стогнав чоловік, а їздовий пояснив: «не буду ж я щодня в кожну хату заглядати». Допомогти ж не було кому: всіх гнали в колгосп, де щодня відбували своєрідну панщину виснажені голодом і працею люди».

«А «Западна» вас не лякала, адже тут дійсно в 50-х ще були бандерівці?»

«Ніхто не хотів таких направлень, але вибору іншого не мала: або їдеш і працюєш, або втрачаєш диплом.

Коли ми прибули до Луцька, то вже нас чекали представники від районо Шацька, Старої Вижви. Сімох дівчат забрали до Любомля. А потім розійшлися по селах – Радехів, Римачі.

Правда, одна, яка була заміжня, на другий день повернулася додому. То в неї на 2 роки забрали диплом.

Моя подруга сиротою зростала, вертатися не було куди. А тут, слухи дійшли, що в Запіллі вчительку вкинули в колодязь, приходили молодики лякали під вікнами, та ми все рівно лишилися, покладаючись на волю Божу.

Жили бідно, як і всі після війни, та були дружними, оптимістами – ми вірили, що «грядуть» кращі часи.

У класах навчалося по 25-30 учнів, багато вступало у технікуми й училища, влаштовувалися на роботу, в усіх була впевненість у завтрашньому дні, якої, на жаль, немає сьогодні», − наголосила виразним київським акцентом багата досвідом і мудрістю жінка.

Особисте життя склалося добре. У 1951-му вийшла заміж за фронтовика Степана Федуна. Народили двох дітей, яким дали вищу освіту (у дочки дві). Син з сім’єю мешкає у Ковелі, донька – у Києві. Є вже у Марії Павлівни і правнук.

Усе життя вона працювала на совість і у школі, і вдома.

Господарство вела до 80-ти років. Навіть бджоли з Київщини у ящику в поїзді привезла. Розвели 16 сімей. Кілька років порядкувала на пасіці сама, як чоловіка не стало. Зараз віддала хорошим сусідам, які не забувають поділитися медом із хазяйкою.

Взимку їде останні кілька років до Києва, а навесні повертається, як та лелека з вирію, садить городину, доглядає. А як задощить, то виймає пожовклі від часу світлини і згадує, як усі батьки хотіли, щоб їхніх дітей вчила вона, відмінник народної освіти ще далекого 1958-го, дівчина з Київщини і педагог з Волині.

Галина ВАЩУК