У 80 років ще в Польщу з онучкою їздила

У Юріїв день, 6 травня, зустріла 85-ту весну жителька села Штунь, добра людина, любляча мама, бабуся та прабабуся Надія Петрівна Муравець.

Народилася жінка у селі Вижгів у 1932 році. У сім’ї виховувалося троє дітей: старший брат Микола, вона і молодша сестра Галина. А коли Надія Петрівна вийшла заміж, то народилася ще сестричка Ніна.

Про ювілярку з непростою долею пише газета «Новий погляд+» за 6 травня.

Навчаючись у польській школі, брат приносив додому книги та журнали. Їй було цікаво, тому постійно просила, щоб він прочитав, що там пише. Запам’ятався малюнок, на якому зображена дівчинка з відром, а за нею біжать котик із собачкою, і вона каже: «Мої котки, мої ляльки».

Коли пішла у школу, то доводилося долати по 8 кілометрів щодня, яка знаходилася на Ликощині (хутір біля Олеська). Ходили взуті у постоли. Поки прийде додому з навчання, то вони намокнуть і попримерзають до ніг. Закінчила три класи, а четвертий не доходила до кінця, вдома вже її вважали дорослою, треба було допомагати по господарству.

«Дитинство мала важке, бо тривала війна. Як німці відступали, то мені було 11 років. Тоді у нас біля хати розмістили німецьку кухню. Одного дня до мами прийшов повар і запропонував, щоб я пішла до нього помічницею. В мої обов’язки входило чищення картоплі, а він взамін платив нам щоденно, даючи каструльку супу. Так як не було що їсти, то мусила йти і працювати», − ділиться спогадами бабуся.

У 16 років Надія Петрівна вийшла заміж до Штуня. Брат їй радив не відмовляти хлопцеві, який сватався, бо землі вже тоді не давали у придане, як за Польщі. До того ж її у батьків було мало.

«Довелося ще докуповувати два місяці, бо не мала паспорта. Районний центр тоді був в Овадні. Мій майбутній чоловік Микола домовився там за могорич, щоб нас розписали».

Після одруження жили ще на хуторі, а в 1949 році народився первісток, якого назвали Петром, у 1951-му з’явилася на світ донечка Євгенія. Тож вперше пішла голосувати вже маючи двох дітей. Пізніше хату розкидали. І оборіг її замінив.

«Пам’ятаю, якось сиджу біля колиски і бачу, як з-під покутті вилазить вуж. Злякалася, а свекруха його легко вигнала з хати. Вона хороше мене прийняла, чоловікова сестра Валя теж була дуже доброю. Ми з нею разом жили п’ять років, а посперечалися лише раз. Своїх дітей я похрестила, хоча тоді це заборонялося. По сусідству з нами жив батюшка, то він і допоміг. Ще й найменша сестра, яка живе у Ставках, привозила своїх діток: вона вчителька, − ділиться спогадами жінка».

Працювала Надія Петрівна у колгоспі. Як і всі, перебирала і садила картоплю, кошиком носила і руками розкидала гній. Тоді за трудодень платили 5 копійок. 30 років віддала фермі: 12 років доїла корів вручну, а потім з’явилися апарати. Як пішла на пенсію у 1987 році, то ще три роки опісля працювала на фермі. А потім трохи куховарила.

«Коли зараз хтось каже, що йому біда, то я завжди відповідаю: − Ще не гріши: їсти є що, одягнутися теж. От і слава Богу! Горе тільки тому, що безневинних людей убивають. А тоді за найнеобхіднішим – хлібом − треба було стояти в чергах. Не один раз саме на тобі він закінчувався. Йдеш додому і думаєш: чим-то нагодувати сім’ю?»

Побудували з чоловіком хату і дали дітям освіту. Син отримав спеціальність столяра, донька – продавця. Вже діждалася не тільки внуків, яких п’ятеро, а й правнуків – їх восьмеро.

У 80-річному ще їздила із внучкою у Польщу. Все життя любила працювати за швейною машинкою. І тепер Надія Петрівна знайшла захоплення для душі – майстерно творить барвисті «кружечки-килимки», бо не може сидіти без діла.

«Я нашила їх уже всім родичам. Навіть замовлення приймаю. Попрошу, щоб купили різнокольорових стрічок і недорогого одягу та й працюю по-маленьку. Люблю підбирати кольори і творити гарні узори. Як бачу, що не вистачає якогось, то можу всю ніч думати, що б то порізати на шматочки».

Ірина МАЇЛО