Перша волинська правозахисниця народилася у Городні

25 Вересня 2017, 20:04
4031

Олена Левчанівська (Гродзінська) все своє життя поклала на захист національних і громадянських прав жителів нашого краю.

Про це на своїй сторінці у facebook написав Сергій Лис.

«Золотий вересень» 1939 року. Прихід сталінської влади на Західну Україну та початок масштабних репресій, в результаті яких лише до червня 1941 року постраждало більше мільйона волинян і галичан.

У цьому ж дописі хочеться згадати про знищену тоді комуністичним режимом видатну українку Олену Левчанівську (Гродзінську) – першу волинську правозахисницю, феміністку, освітянку, сенаторку, яка все своє життя поклала на захист національних і громадянських прав жителів нашого краю.

Народилася вона 21 січня 1881 року у селі Городно на Волині (нині – Любомльський район) у шляхетській родині. Змалечку тягнулася до знань. У 1903 року склала екстерном іспити за повний курс при Олександрійській жіночій гімназії в Петрограді. В Російській імперії жінкам тоді було заборонено здобувати вищу освіту. Та проявивши характер, Олена поступила до Віденського університету. Однак, через смерть батька була змушена повернутися на Волинь не довчившись кілька років до випуску.

Перед початком Першої світової війни вона все ж закінчила історичний відділ на Вищих жіночих курсах у Москві та відкрила школу у рідному селі. Під час Української революції Олена Левчанівська підтримала проголошення у 1917 році Української Народної Республіки. Протягом двох років мешкала в Житомирі, де стала співзасновницею Українського клубу і культурно-освітньої організації «Просвіта».

Викладала в школі для дорослих, брала участь у виданні газет «Волинська газета» і «Громадянин». Після захоплення Східної Волині Червоною Армією наприкінці 1919 року разом з чоловіком повернулася на Західну Волинь (в село Линів, нині – Локачинського району), де очолювала добродійну секцію товариства «Просвіта», організовувала шкільну роботу. Хоч і тут, після зайняття краю Військом Польським, українцям теж велося не легко.

Авторитет Олени Левчанівської на той час став дуже великий, так що 1922 року волиняни обрали її до сенату Другої Речі Посполитої. Там вона була єдиною українською депутаткою у вищому представницькому і законодавчому органі Польщі. Але однією з найактивніших у його середовищі!

В сенаті вона стала членом комісії закордонних справ та членом Українського парламентського клубу. Крім того, Олена Левчанівська була членом Міжнародної жіночої ліги за мир та свободу. Неодноразово виступала на феміністичних з’їздах у Європі, де постійно перед світовою громадськістю порушувала питання про порушення прав українських жінок у Речі Посполитій. За це Варшавська прокуратура навіть намагалася притягнути її до кримінальної відповідальності.

Як правозахисниця неодноразово виступала в Сеймі та закордоном із питаннями про припинення порушення прав українських дітей в Польщі. Після завершення Першої світової (1914–1918), польсько-української (1919) та радянсько-польської (1920) воєн на Західній Волині, чимало місцевих українських дітей стали сиротами.

Нова польська влада відправляла їх у притулки, де примусово змушувала говорити виключно польською мовою та ходити лише до римо-католицького костелу, хоча звісно, більшість з дітей народилися в україномовних православних сім’ях. Подібне позбавлення дітей права виховання у власній культурі в ХХ столітті чинили європейські колонізатори та переселенці щодо корінних народів Америки, Африки, Азії та Австралії. Але ж тут діло нібито було в самій Європі.

У зв’язку з поступовою втратою Польщі свого напівдемократичного ладу та скочуванням її до авторитаризму, в 1928 році Олена Левчанівська відмовилася вдруге балотуватися до сейму не бачачи у цьому доцільності.

Треба зауважити, що в другій половині 1920-х років вона жила у Луцьку і лише в 1931 році переїхала знову до тихого Линова. Однак громадської діяльності не припиняла до самого приходу Червоної Армії у вересні 1939 року. У грудні цього ж року її арештували, а вже на початку 1940-го вивезли кудись на схід. Довгий час радянська влада стверджувала, що вона померла на засланні в Казахстані.

Лише завдяки розслідуванню відомої луцької журналістки й письменниці Надії Гуменюк та пошуковій роботі голови львівського «Меморіалу» Інни Федощак у 1995 році було за документами встановлено, що Олену Левчаніську сталінський режим насправді розстріляв того ж таки 1940 року, вочевидь, у Биківні під Києвом.

Подібним чином тоді ж було знищено чимало провідників луцької інтелігенції: Миколу Маслова – сенатора, голову Товариства імені Лесі Українки, колишнього директора департаменту уряду УНР, Олександра Ковалевського – одного з керівників Українського Волинського об’єднання (як і М. Маслов), колишнього міністра рільництва УНР, Миколу Певного – засновника Українського Волинського театру, ветерана Армії УНР та багатьох інших. Все це – ще за рік до сумнозвісного розстрілу в 1941-му кількох тисяч волинян вже безпосередньо у Луцькій тюрмі, без вивозу для знищення на схід.

У лютому цього року небайдужими громадськими діячками та діячами Луцька було порушене питання про встановлення погруддя репресованої волинянки на перетині вулиць Лесі Українки і Сенаторки Левчанівської. На приуроченому цій ініціативі віче виступав й автор цих рядків. Але поки що справа, здається, ніяк не рухається з місця. А думається, що місто таки мало б пошанувати таку видатну жінку. Вічна пам’ять великій українці…» – йдеться у дописі.

1

Коментар
28/03/2024 Четвер
28.03.2024
27.03.2024
20:39