Таки у Згоранах треба було «Століття Якова» знімати
-
-
>
-
>
-
>
8425
Фільм «Століття Якова» не лише спровокував шалені дискусії серед тисяч українців, а й за один вечір привернув увагу до звичайного волинського села, – пише Волинь24.
І мова не та, і Загоряни не такі, і пісні у нас на Поліссі інші, і хати побілені, і церкви фарбовані... – чимало читачів і глядачів нарікають, що у стрічці Волинь – майже невпізнанна. Як же захотілося побачити (а ще більше розказати), які вони, справжні Загоряни.
Бо поки село обростає дачами і літніми маєточками заможних краян, згоранівці свято бережуть свою самобутність.
ЗГОРАНИ ПЛАКАЛИ, ЛЮДИ ВСМІХАЛИСЯ
Ми приїхали в Згорани в дощ. І настрою не було. І натхнення - ніякого... Бо яке село в дощ? Сіре, холодне і нудне. Спершу воно й справді таким здалося. Якісь незвичні заплакані Згорани, коли зазвичай бачиш їх у розпал літа. Але з першого порога все, як-то кажуть, пішло не так.
Згорани плакали, люди - всміхалися...
Шукати сліди старого Якова ми почали з сільської бібліотеки. За синім парканом двері старої хати були прочинені.
За вікном - дощ і вітер, а всередині - тепло, пахне глиною і книжками.
«Ой, які ж гості! Віте сідайте... Віте заходьте», - на диво зраділа журналістам Катерина Повшук. Сама не згоранівська, а тому найліпше знає, які вони, справжні Згорани.
«Інтелігентні. То не то, що наші Куснища. А тут школа, санаторій, амбулаторія - багато інтелігенції, знаєте», - пояснює.
ОДНА КНИЖКА І ЗА НЕЮ - ЧЕРГА
Бібліотека у Згоранах, виявляється, - древня. Це ще та хата-читальня, яку самі селяни збудували одразу по війні, десь у 50-х. Знесли сюди книжки і приходили читати. Та сама грубка, ті самі балки, ті самі рипучі двері... От тільки вікна - з сучасної епохи, пластикові.
Тож, сільський люд читає - аж дим іде. Але даремно нам кортіло сфортографувати поміж полиць той самий славнозвісний роман, який прорекламував Згорани на всю Україну. Застати тут «Століття Якова» не вдалося.
«То така книжка, яка в нас завжди на руках. Он одна людина взяла почитати. А вже двоє питали, коли ж вона її принесе... Якось так склалося, що в бібліотеці саме цей роман Лиса - один», - з несподіванки знічено відповідає Катерина Повшук.
«Ви тільки не напишіть, що одна - на все село! Бо і в школі є, і в людей багато в кого», - додає швиденько.
СІЛЬРАДА ...В «ХОРОМАХ ШЕРИФА» ВІД ГУБЕРНАТОРА ФРАНЦУЗА
Бібліотека бібліотекою, та як кожних порядних журналістів кожен порядний згоранівець одразу «направляє» в сільраду.
Згоранівська влада недавно змінила прописку і перебралася у нове приміщення. Тут колись бувший голова Волинської облдержадміністрації Анатолій Француз велів облаштувати Будинок шерифа.
А позаяк місцевим шерифам будинок той був без надобності, то у «французьких апартаментах» зробили хороший ремонт і розмістили сільраду.
«Он у нас за півроку - 600 тисяч надходжень до бюджету, а у Головному (селище, що поблизу, - авт.) - тільки 200. І в тому перспективному плані децентралізацію намалювали, що маємо приєднуватися до Головного... Це як сильніший до слабшого має приставати? Тому ми не хлочемо і закликаємо гуртуватися довколо Згоран», - миттю розкладає мені всю сільську політику бухгалтер сільради Надія Лис.
КІНО І ...ЗГОРАНІВЦІ
Пані Надія - місцева знаменитість ще й тому, що є родичкою того самого Володимира Лиса. А точніше - дружиною рідного брата Василя.
Ця вправна жіночка - один із головних критиків фільму «Століття Якова».
«Я ж на курсах в Луцьку того дня була. Якби ви бачили, як спішила додому, хоч би встигнути на кіно. А то ж Лис не пробачить. Боже, не встигла сісти дивитися, як вісім пропущених за хвилину мала! Всі питають: «Ти бачиш? Ти бачиш? Лиса по 1+1 показують!» Ну, звичайно: і мова не та, і церкви в нас такої не побачите, і весілля інакші, що там казати!» - емоційно переповідає Надія Савівна.
«А мені навіть більше кіно сподобалося, ніж книжка!» – заявляє фельдшер сільської амбулаторії Світлана Прокопук.
«Коли йшло? Яке «Століття Якова»? Я що – не встигла», – спохватилася, зачувши, що завели мову про фільм, медсестра Олександра Хмизовець.
Навіть у стінах згоранівської «больнички» нині тривають кіношні дискусії. Та що там казати: мабуть, в кожній хаті...
«На цьому фото Варвара Слісар снопи в’яже в Німеччині, тут долі остарбайтерів, тут про хорову капелу нашу, тут – долі сільських родин... Хоч нікому воно й не треба. Але ми вважаємо: хай буде», – сторінка за сторінкою гортає добірки учнівських і вчительських досліджень Ганна Прокопук, завучка згоранівської школи. Майже сценарії.
...82-літня Федора Прокопук до телевізора не дійшла. Вона теж має свій сценарій.
Ноги важкі, каже, вже не до кіна. А життя – ще важче.
«До сей пори», – тримає Бог на світі Федору Василівну. Згорани вона пам’ятає відтоді, коли «ше пуд Польщею жили». Тому десь у фільмі «Століття Якова», поза кадром є і її історія.
«Були повстанци і українські, і рускі. Ой, в нас було страшно. Бо так тут вже з поляками зайнялися, то ж ви чули? То так: і полякув боялися, і німців. Як тико червони партизани прийдуть в село, так нам вже страшно. Бо зразу чекай самольота. Ну, і грабували ж вони. І одежу, де в кого яка була, і худобу. Українські – то так як то наші. Мусили і їм помагати. Туди зі Згоран багато хлопцив пішло.
Німці пообєщали, що буде самостійна Украйна. І пушли в ту міліцію, а вони обманули... І вони не мали де подітися й пушли по лісах. Василь Богдан, Володимир Кушнір... Обшим, я всіх не подумаю. Бо і побили їх, і давно вже декого нема», – згадує Федора Василівна.
Жили «по кустах», каже.
«Штирнадцять років тоді мала, то знала, що де робиться. Як Острівки українські партизани запалили, од того чєсу давай поляки нападати на наших. Попалили. Побили. Отаке...» – стихає.
Мало не опинилася по війні Федора в Сибіру. Бо в те, що батько їхній загинув на фронті, довго місцева влада не вірила.
А потім та влада вибудувала колгосп «Червона Зірка», а такі, як Федора, стали за плуга. У буквальному сенсі.
«Всяку роботу робила. Чоловічу. Попоорала...» – додає.
Тепер від тої роботи у Федори Василівни руки, щедро «зорані» зморшками і наче пов’язані синіми жилами.
ЩО НЕ ХАТА, ТО СЮЖЕТ: ПОПОШУКАЛА ВОНА ТОГО ЯКОВА...
І хоча Згорани – село над трасою, справжні вони – далеко поза смугою асфальту.
Поміж добротними парканами сучасників – раритетні хати з різьбленими віконницями однолітків того ж таки Якова...
«Це Кутова, а це по-нашому Мелницька, бо тамо – Мелники...» – киватиме головою у різні сторони Марія Дудар, доки фотограф «ловитиме» поміж крапельками дощу старезну хату її бабусі Ганни.
«Бо де це бачено про Волинь на Черкащині знімати. Отаке й вийшло. Хоча про церкву, то правда. У Заозерному, тут поруч, упівці стояли. Їх багато було, то все ті хлопці, які не схотіли в Німеччину на роботи їхати і пішли в повстанці. Через них нашу церкву і не спалили німці. Побоялися, батько казав», – тихо всміхатиметься у чорні густі вуса рідний брат автора роману Василь Лис, який нині займає батьківську хату родини.
Що цікаво: є у Згоранах такі, хто не те, що вірить, що Яків – то хтось зі згоранівських дядьків, а ще й пробує його знайти.
«Приходить до мене жіночка і каже: «Слухай, я вже всіх старожилів перепитала і до хатів придивлялася.. Ну, той Яків десь недавно жив: у нього ж мобілка була». Ну, от як поясниш, що в книжці може бути й вигадка?» – бідкалася сільська бібліотекарка Катерина Миколаївна.
Словом, за сторінками згоранівськогго життєпису, можна ще не одне кіно зняти.
І не тільки драму...
А й комедію.
Тут сюжетів теж не бракує...
Олена ЛІВІЦЬКА
Фото Павла БЕРЕЗЮКА
Коментарі