Ще танцював на своєму 90-річчі

07 Липня 2016, 19:00

1837

Його вже давно вважають корінним мешканцем Любомля, адже тут прожив 67 літ. Без нього не відзначали жодної річниці свята Перемоги у Великій Вітчизняній війні. До нього вітається кожний десятий житель району, адже 55 років віддав улюбленій справі − справі збереження краси і здоров’я людини – протезуванню. Якби довелося зібрати всі виготовлені ним протези, то наповнився б мішок.

Володимиру Кириловичу Овдієвичу вже 93 роки, які, як зізнається, так швидко пролетіти, як дощова хмаринка навесні.

«Народився у сім’ї шевця в Олиці на Волині у 1922 році. Закінчив польську школу, в якій навчалися і дві старші сестри – Соня та Люба. Допомагав батькові шевцювати. Вже готувався до служби в польській армії, але почалася війна. У 1944 році був мобілізований Рівненським військовим комісаріатом і направлений на навчання в артилерійську школу Орловської області. Після закінчення воював у 89-ій артилерійській гаубичній бригаді прориву головного командування, яка була у складі 1-го Білоруського фронту».

Визволяв Луків, Турійськ, Любомль. За форсування Бугу був нагороджений орденом «Червоної Зірки». Закарбувалися в пам’яті важкі бої за визволення Бобруйська.

«Непрохідні болота забирали багато бійців. І так моторошно й гірко на серці, коли годину-дві говорив із другом та раптом – його немає: втягнула ненажерлива трясовина навіки, молодого, вродливого, хорошого».

Після Перемоги два роки служив у Німеччині в лавах Радянської армії – у так званих окупаційних військах. Повернувшись додому, за порадою друга вступив до Львівської лікарської школи, де готувалися молоді спеціалісти двох напрямків – лікарського і зуботехнічного.

«Я розумів, що обидва відділення вкрай необхідні, адже на Західній Україні не вистачало спеціалістів, але чомусь завжди вважав щасливою посмішку, яка виграє рядочками сліпучо-білих зубів».

Отримав направлення у Любомль. Тут і одружився, разом із дружиною-бухгалтером виростили двох синів: Георгій закінчив фізкультурний факультет, а Кирило – Брестський будівельний інститут, там і працює архітектором. Зараз Володимир Кирилович уже має трьох онуків і п’ятьох правнуків, два онуки з сім’ями й невістка живуть у Любомлі.

У житті найбільше ціну правду і порядність. Працюючи протезистом, міг би нажити статки, але обкрадання людей – не в його принципах. Мабуть, тому не може зрозуміти сучасних чиновників, які нахабно сунуться до влади не для того, щоб принести користь людям, а щоб загрібати більше грошей і мати імідж.

«Наше життя – прекрасне. Керуюся мудрим висловом нашого українського філософа Григорія Сковороди, що «людина − коваль свого щастя» і його, щастя, не потрібно шукати далеко, а воно поруч тебе. Адже зустрічати вранці сонце, слухати шепіт дерев, спів солов’я, потішитися правнуками – все це дає сенс життю».

Найперше, про що мріє Володимир Кирилович – про якомога швидше закінчення братовбивчої війни, покращення рівня життя людей, відродження народної моралі, про яку вже й забули.

«Я ніколи не зловживав спиртним, по-друге, завжди «дружив» зі спортом. Ще тільки недавно полишив гантелі і замінив їх колесом, із яким роблю 8 вправ, а загальний час ранкової зарядки – 45 хвилин. До того ж іще обов’язкова прогулянка на свіжому повітрі. Можливо, завдяки такому способу життя я на 90-річчі ще й танцював», – ділиться своїм секретом довголіття дідусь.

Галина ВАЩУК