Берегиня домашнього вогнища та хранителька пам’яті родоводу

Кажуть, що в хаті три кутки тримає жінка, і лише один – чоловік. А чи ж могла головний агроном колгоспу Ніна Степанівна Сахарук, жителька села Вишнів, давати лад у домі та по господарству? Чи мала коли займатися домашніми клопотами?

Часу для дому, сім'ї залишалося небагато, але встигала скрізь. У добротному, просторому новому домі, зведеному сім'єю, завжди було чисто і затишно. Господарство у дворі теж чималеньке водилося: корова, телятко, свині, вівці, і всяка птиця. Звичайно, підтримували у всьому любу матусю сини Сергій та Іван. Вони були першими її помічниками. Чоловік Федір теж із розумінням ставився до клопотів дружини, тому чимало домашньої роботи лягало на його плечі.

Не зогледілися Ніна Степанівна та Федір Максимович, як сини повиростали і привели у дім невісток. Три сім'ї жило дружно. Один за одним з'являлися онуки: Слава, Оля, Світлана, Юля, Анюта, в яких бабуся і дідусь душі не чаяли.

З невістками жила у злагоді. Якщо і виникали якісь непорозуміння, то вона швидко залагоджувала їх. Ніколи не сварила нікого, тільки стримано доводила свою правоту. Знала, як молодим щось підказати, порадити, а то й підтримати.

Ніна Степанівна, незважаючи на поважний вік, любить мандрувати, гарно вишиває. Це завдяки їй онуки побували у багатьох куточках України: в Колодяжному, у Львові, в Карпатах, Києві й навіть в Одесі побували. Екскурсії бабуся організовує за власні кошти, заощаджені з пенсії. Взимку відклала дві потом зароблених пенсії, на літніх канікулах зібрала всіх онуків і повезла у Буковель.

Сидіти на одному місці склавши руки не в характері Ніни Сахарук. Постановила собі, що треба кожному з онуків вишити сорочку. Задум здійснила: за дві зими п'ять сорочок вишила. А тепер взялася за рушники. Чотирьом онучкам необхідно придане підготувати.

Цікавиться Ніна Степанівна своїм родоводом, його походженням, справжнє дослідження провела.

«Родоводом по маминій і татовій лінії зацікавилася, коли ще жили обидві її бабусі. З'ясувала, що наша родина, починаючи від прадіда Остапа, налічує дев'яносто чотири людини. На сьогоднішній день живими є сімдесят сім чоловік. А в діда Остапа було ще чотири брати і сестра. У кожного по четверо-п'ятеро дітей. Отже, цю суму множимо на п'ять, – розповідає Ніна Сахарук. – У прабабусі по маминій лінії теж цікава історія роду. П'ятеро дівчат росло в сім'ї, дві з них були Ганни. Імена новонародженим у далекі часи давав батюшка. Як охрестив, так і мало бути. Дітей у кожної з сестер було по четверо, а вся родина – більше як двісті чоловік».

У другого дідуся бабусі Ніни далекий предок мав шинок, називали його через те шинкарем. Тож і досі його нащадків у Куснищах називають «шинкарівські». Коли перерахувати всю родину по другому прадідові, то виходить понад чотириста осіб. А всього рід налічує більше тисячі людей. Це ж виходить велике село.

Дослідила невгамовна Ніна Степанівна і походження свого дівочого прізвища Савош. Ще в студентські роки її запитували, чому у волинянки «угорська фамілія». На Закарпатті з таким прізвищем живе багато «мадярів». І ось випадково в історії їй вдалося прочитати, що у ХVІІІ столітті, за царювання Катерини ІІ, Росія захопила Австро-Угорську імперію. Багато угорців, щоб не потрапити під владу царя, сім'ями повтікали у поліські болота. Тут вони оселилися і пустили свої корені.

Виходить, що рід існує на Волині більше двохсот років. А це вже не мало – не багато – десять поколінь. У Любомльському районі до 1940 року навіть було село Савоші.

Не кожен може сьогодні вникнути так глибоко у корені свого родоводу. Тільки той здатний на такі пошуки, хто, дійсно, хоче, щоб його рід розростався, множився і не губився у вирі життя.