Повстанець. Фронтовик. Засланець

93-річний Анатолій Васильович Дроздович із Любомля був захисником інтересів незалежної України, пізніше – визволителем країн Європи від фашистської чуми, опісля – політичним засланцем. Щорічно він бере участь у святкуванні Дня Перемоги, має чимало ювілейних медалей, але найдорожча – орден Вітчизняної війни ІІ ступеня.

Провівши дівчину на Машівську вулицю, він повертався додому. У районі ринку зустрів знайомого офіцера, який сказав, що, певно, починається війна. Тоді відразу відновив у пам’яті картину танців і чотирьох молодих хлопців, які були присутніми на святі, але майже не розмовляли. Вони були у цивільному. Миттєво догадався – це німецькі розвідники. Недарма перші снаряди в Любомлі влучили у військкомат – інформацію німці мали точну. Люди почали втікати.

Ветеран згадує до найменших дрібниць, як влаштувався на курси бухгалтерів, як тікав, щоб не вивезли на примусові роботи, як працював рахівником. Але небезпека чатувала на кожному кроці. Знайомі попередили, що ввечері до них навідаються, щоб забрати на примусові роботи в Німеччину. Рішення було одне – втікати.

− Батько мав знайомого коваля в Рогових Смолярах. Думали: там буде спокійніше. Але… Незабаром прийшли хлопці з лісу і потрібно було робити вибір. Маючи бухгалтерські курси, я погодився відповідати за доставку провіанту. Запам’ятався один випадок. Потрібно було доставити з Томашовки матеріал для ремонту чобіт. Накрутили рулон, а він дуже важкий. І от чекаємо, коли буде хто їхати. Аж почули цокіт копит – і на дорозі появилася підвода з двома німцями. Ми тільки піднялися, як вони миттєво зникли в гущавині. І так день за днем – у турботах, у виїздах, пошуках час пролітав. Наближався фронт…

Повернувшись одного разу в табір, ми не застали загону: він змінив місце дислокації. А часи були непевними. Через знайомих опинився в числі тих, кого мобілізували на фронт. Спочатку нас, сотню необстріляних бійців, навчали у Рожищах, а вже через два тижні відправили на фронт: Устилуг–Грубешов–Замость. Воював у 188 гвардійському полку 106 дивізії. Був сапером. Мінував, розміновував, зводив переправи, мости, копав окопи. Пройшов Польщу, Німеччину … Під час розміновування отримав серйозне поранення руки і ноги, опісля – контузію: оглушило.

Перемогу Анатолій Васильович зустрів у Дрездені. А далі був у Чехії, Угорщині. Найбільш привітно Червону армію зустрічали чехи. В Угорщині радянські солдати часто зникали, догадувалися, що їх вбивали, і розуміли: угорці вважали їх окупантами.

− На війні найбільше вражала смерть людей. Їхнього життя ніхто не цінував. На переправі річки Сула утворилося велике скупчення німецьких солдатів, підвод, техніки. Десять танків пустили один за одним. Жахливо було дивитися на це пекельне місиво. Страшною була і помста за вбивство наших парламентарів – офіцера і солдата. Лише 7 тис. німців взяли в полон, решту, 38 тисяч, за наказом Жукова, було знищено літаками, танками, артилерією. Розправа тривала півдоби.

Як і всі, з нетерпінням чекав демобілізації, бо, пройшовши через міста Чехії, пробувши півроку в Дьєрі (Угорщина), хотілося мирного життя. Але спокій тривав недовго. Повернувшись додому, через два неповних роки опинився в Норільську, де відбував покарання за службу в УПА. Там рив котловани під будинки, був кріпильником, прохідником, працівником вентиляційної служби на шахті, електриком, залізничником. Зазнав багато випробувань, про які можна писати книги.

Лише у 1956 році Анатолій Васильович повернувся в Любомль. Створив сім’ю, побудував дім, виростив двох синів. Працював на різних роботах. З 1985 року – на заслуженому відпочинку. Має трьох онуків та трьох правнуків. Сьогодні живе спогадами. Твердо переконаний, що лише Бог і молитва батьків допомогли йому вижити у кривавих сутичках.

– Раніше Росія була для України сестрою, а нині стала агресором, якого треба знищити, – розмірковує ветеран про сучасні події.

Чотири роки тому Анатолію Васильовичу Дроздовичу вручили орден Степана Бандери. Та він однаково пишається і цією нагородою, і орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, бо вони – за вільну Україну.