Ще у школі Ірину називали актрисою
Уже 10 років любомльчанка Ірина Сорокіна (Шевчук) грає у Львівському музично-драматичному театрі імені Юрія Дрогобича.
У 2000 році Ірина Шевчук закінчила Любомльську ЗОШ І-ІІІ ст. №3. Акторка висловлює вдячність своєму вчительському колективу за підтримку у здійсненні мрії. Адже інсценізуючи окремі уривки в школі, вона вже тоді відчувала розуміння та все більше закохувалася в театр.
Після закінчення школи Ірина Шевчук стала студенткою Рівненського державного гуманітарного університету.
«Навчатися, коли майбутня професія до душі, завжди цікаво. Навіть пишучи курсову роботу, поринаєш у світ мудрого досвіду фахівців-практиків, і кожна дрібниця виростає в очах, стає значимою», – розповідає акторка.
Як краща випускниця, була направлена на роботу у Львівський музично-драматичний театр імені Ю. Дрогобича. І вже через півроку режисер, побачивши іскру таланту в молодої акторки, довірив їй головну роль – Марічки за повістю М. Коцюбинського «Тіні забутих предків».
Як приємно було батькам Валентині Сарафонівні та Адаму Івановичу Шевчукам милуватися двометровою рекламною афішею біля входу в театр перед прем’єрою вистави. А далі закрутило, завирувало сценічне життя. Головні ролі у творах Г. Квітки-Основ’яненка («Сердешна Оксана», «Шельменко-денщик»), О. Кобилянської («Вовчиха»), У. Самчука («Марія»), І. Котляревського («Наталка-Полтавка»). І в кожному образі Ірина не грала, вона жила ним, перевтілювалася в героя, тим самим достукуючись до найтонших струн душі глядача. Ніхто не залишався байдужим: кожен хвилювався, переживав, вболівав, ненавидів чи любив.
«Гра в театрі – це моя доля. Незважаючи на малу зарплату, ні на що не проміняю акторську діяльність. Моя сім’я: чоловік − артист і маленький синок – це частина радості, а гра на сцені – це сенс життя».
Гордяться донькою батьки і радять усім, хто має в сім’ї випускників, прислухатися до голосу дитини та знайти, як сказав Г. Сковорода, «сродну працю».
«Коли Іра приїжджала у село Забужжя до бабусі, там її з нетерпінням чекали двоюрідні сестрички, вона разом із ним гралася у театр. Давала їм ролі Півника і Лисички, виправляла, коли щось було не так, ще й змушувала – плач, тупай ногами, гукай сильніше. Будучи у старших класах, Ірина, щоб досконало вивчити старовинну пісню, спочатку записувала її на магнітофон, – пригадує мама Валентина Сарафонівна. – Донька палко закохана у рідне слово, любить Україну і свою малу батьківщину – село Забужжя. На жаль, не дочекалася бабуся побачити внучку на сцені».