Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Стара, але добротна хата служить нащадкам своїх власників.
Стара, але добротна хата служить нащадкам своїх власників.

Хутір, який зберігає свої традиції та самобутність

13:29 21.01.2018
1447

«У Бабацях люди завжди були дружною родиною». Ці слова ми почули не раз, навідавшись на хутір, що належить до села Вишнів.

Переконалися в цьому, зустрівшись із тими, хто, як сам каже, ніколи не розлучався з прадідівським куточком і віку тут доживає, – йдеться на сайті «Волинь-нова».

«Коли мене хрестили, то батьки сім пар кумів взяли, щоб нікого не образити»

Відразу скажу, що нам пощастило: перший заступник сільського голови Вишнівської сільради Галина Федончук, як виявилося, родом із Бабаців. І хоч лише три роки мала, як батьки побудувалися у Вишневі, все одно вважає себе бабацівською.

Галина Карпівна стала нашим і попутником, і героєм публікації. Адже ми зустріли людину, котра з особливим пієтетом ставиться до хутора, де зробила перші кроки, де закопана, як мовиться, її пуповина.

Свого часу від Вишнева до Бабаців облаштували дорогу. Але зараз, як попередила Галина Карпівна, вона вже розбита — ями такі, що не проїхати. Отож ми добиралися до хутора через сусіднє село Коцюри. Тим більше, що різниця у відстані — якихось два кілометри, то навіщо ризикувати.

Перший спогад нашої попутниці про те, що на хуторі Бабаці в 1964 році її хрестили. Ясно, про саму подію Галина Карпівна знає від тата і мами.

«Коли мене хрестили, — розповідає вона, — то було аж сім пар кумів. Мама з цього приводу говорила: «А ми не могли когось із сусідів не взяти за кумів. Це була б образа велика для тих, кого не покликали».

Хуторяни жили дружно (до речі, у довіднику «Адміністративний територіальний поділ Волинської області» Бабаці значаться як село. — Авт.).

Коли в когось були хрестини чи весілля, то всі односельці сходилися. І якщо свіжина, то теж усі збиралися на шкварку. Та й дітей гуртом допомагали доглядати, до себе забирали.

«Я маленькою по всіх хатах побувала. Коли ми вже жили у Вишневі, то бабацівці, вертаючись із Любомля, обов’язково заїжджали до нас і казали, пам’ятаю, мамі: «Ну дай Галю хоч на пару днів». Ще довго забирали мене в мої Бабаці. А вже підрісши, я ходила до цих таких рідних мені людей — підлогу помию, генеральне прибирання влаштую».

А чому мешканці покидали свій хутір? З цього приводу Галина Карпівна каже:

«З плачем залишали свої рідні місця бабацівці. Моїх батьків і мене, хоч мало там прожила, постійно тягнуло на хутір.

Найперша причина та, що далеко було дітям до школи. Тато прийняв рішення будуватися у Вишневі вже тоді, як мій старший брат до школи ходив, а дороги доброї не було. Батько переповідав не раз: «Вернеться додому забрьоханий, з мокрими ногами. Я подивився на це і подумав, що за будь-яку ціну зроблю хату у Вишневі, бо інакше змарную дитину».

А тато — сирота, тож не просто йому було братися за новобудову. Знаю, що з плачем залишали свої рідні місця бабацівці. Моїх батьків і мене, хоч мало там прожила, постійно тягнуло на хутір.

Уже я була дорослою, то, пригадую, коли в когось із бабацівців гуляли весілля, кликали і нас. Усі ми були як з одної родини — хоч не по крові ця рідня, а за духом. І я на своє весілля всіх хрещених батьків кликала. Якщо хтось і не зміг прийти, то гостинці передавав. Мене завжди вражає, коли чую: «Це добра людина, бо з Бабаців».

На жаль, як сказала Галина Карпівна, батьківська хата на хуторі не збереглася — тільки поодинокі дерева там ще ростуть. Але завдяки тому, що її сват Микола Матеюк, який нині живе у Любомлі, хазяйнує в родинному обійсті у Бабацях, то і дотепер є куди поїхати на маївку.

Звичайно ж, ми побували біля тої хати, у тому садку, де проходять ці маївки. Галина Карпівна після телефонної розмови зі своїм сватом Миколою Матеюком сказала:

«Шкода, що у Миколи Івановича не вихідний, а то б він приїхав сюди і сам багато що розповів про свою малу батьківщину. А ще наша попутниця — колишня хуторянка — із розчуленням пригадала:

«Якось цей же Микола Іванович завіз нас туди, де колись стояла хата моїх батьків, — ще до того, як вони в «посьолку» (це слово я почула і від інших хуторян. — Авт.) побудувалися. Повернувшись у Вишнів, я розповіла татові, де була. Дивлюсь, а у нього сльози покотилися.

«Як би я хотів те місце побачити», — сказав. І що ви думаєте, сват через тиждень організував таку ж поїздку. Взяли ми моїх тата й маму і поїхали в ті корчі, де їхня хатина стояла. І сфотографувала я там батьків. Обняв, пригадую, тато маму і сказав: «Ой, бабцю, як ми тут гарно жили!»

А коли татові було 80 років і я хотіла підготувати до його ювілею приємний сюрприз, то зробила фотоколаж: на одному знімку — молоді батьки, а внизу — світлина, яку я зробила під час поїздки на місце їхньої молодості. І все це підписала: «І в 20 літ, і в 40 літ, і у 80 — одна любов». І коли ми вітали тата в ресторані, де було торжество, то цей подарунок, як я відчула, був найдорожчим. Батьки і плакали, і сміялися. Мами вже нема, а ці фото тато зі стіни не знімає.

«Бувало, як замете, то не виберешся нікуди…»

Зимової, але безсніжної пори Бабаці зустріли нас чорними садками, більшість з яких поросла хащами, зокрема біля хат-пусток. І всі, з ким ми зустрічалися того дня, говорили: «От би весною ви сюди завітали, коли тут зелено, коли садки цвітуть, — ото б красу побачили».

У сільській раді нам сказали, що у Бабацях зараз живе 12 чоловік. А ось Ольга Сахарук — дружина хрещеного батька нашої попутниці Івана Сахарука (на жаль, уже покійного), до якої ми найперше зайшли, — трохи підкоректувала цю статистику. Вона ще двох мешканців додала, які, може, й не зареєстровані на хуторі, але живуть тут. Так чи інакше — «маленька жменька людей залишилася».

«А був же «посьолок», — розповідає Ольга Василівна, яка дев’ятий десяток літ розміняла. — Хат 30 стояло, не менше. Сама я — із Штуня, а в Бабаці прийшла в невістки. 60 років з тих пір минуло, то вже й себе давно вважаю бабацівською. Свекри трохи далі жили, на відлюдді. Це вже ми з чоловіком побудувалися тут, де «посьолок» був.

А як же жилося, коли хутір був більший і навіть до сіл зарахований? Як про це зайшла мова, жінка сказала:

«Весело. Ми тішилися, що в нас, у Бабацях, більше дітей малих було, як у Вишневі. То в мене тільки двоє росло, а в Катьки — семеро, у Федори — шестеро.

На роботу пішки ходили навіть до Вишнева, а це ж п’ять кілометрів. Машину давали зрідка. Воно й зрозуміло: як десь у полі працювали, то вона нас і не могла по бездоріжжю завезти. А ще ж додому треба було в обід навідатися — хазяйство попорати. Тож все — бігом.

Влітку в нас дуже гарно. Хто побуває, каже, що то курорт. А ми говоримо: «Щось ніхто на тому «курорті» не хоче будуватися». Видно, не кожному до душі, що як зимою замете, то не виберешся нікуди, поки не пришлють якого тракторця, аби прогорнув сніг (до речі, від Бабаців до Республіки Польща — лише кілька кілометрів. — Авт.)».

А ще такий у жінки спогад:

«Народиш дитину, два місяці мине — і на роботу. А мале куди хочеш подінь — хоч із собою бери на поле. А потім уже і легше стало, та люди, особливо молодь, до села переходити почали».

Ольга Сахарук нас неабияк подивувала, коли ми довідалися, що вона у свої більш як 80 літ ще й пасічниця. Думали, після смерті чоловіка мимоволі мусила зайнятися бджолярством, аби ці божі комахи не пропали, але ж ні…

«Я і при чоловікові більше пасікою займалася», — каже жінка.

Звідки таке захоплення? З цього приводу Ольга Василівна пригадує:

«Бачила, що люди тримають пасіку (ви й зараз, як пройдетеся, то побачите вулики майже біля кожної хати), і мені хотілося меду.

Колгоспний пасічник дав мені рій, розказав, показав, як за ним доглядати, — з того все і почалося. Перший рік чоловік брався, але його бджоли раз покусали — на тому і закінчилося. Сказав: «Попалю їх». Я йому на те: «Палити не треба — сама буду доглядати за бджолами…»

І то вже, до речі, Ольга Василівна була рік на пенсії, як пасікою зайнялася. Шкодує, що зимової пори вулика не може розкрити і показати своїх підопічних трудівниць. Але все одно для знімка ми йдемо у садок. Жінка стукає пальцем по вулику, щоб стривожити бджіл, і, приклавши вухо, слухає, як вони гудуть, — по цьому й визначає, як почуваються божі комахи.

«Вичитав у «Волині» про пасічника із 30-річним стажем, а я 58 літ займаюся бджолярством»

А ось і один із хрещених нашої попутниці Галини Федончук — Микола Матеюк. Почувши, що до нього прийшли журналісти з «Волині-нової», сказав:

«Мені вже 86 літ. Може, й вмирати буду, але все одно виписав газету на півроку».

І тут же, на підтвердження того, що читає «Волинь», додає:

«Якось ваш журналіст розповідав, що в Рожищенському районі живе пасічник із 30-річним стажем. А в мене який стаж, якщо я тримаю бджіл з 1959-го?! Є ще один батьківський вулик. Він уже старенький, у ньому і бджіл нема. А ті, що обжиті, свіжопофарбовані, то зроблені моїми руками, хоч я і не столяр».

Пасіка, яку показав нам Микола Мойсейович, велика. Тут, за словами чоловіка, 16 вуликів не його. Якось Степан Вовкунович із Любомля вирішив зайнятися бджолярством і купив пару сімей. Але нікуди так і не повіз — тут і залишив, під опіку Миколи Матеюка.

«Бджільництво я перейняв від пасічника, — розповідає чоловік, — який ще за Польщі цією справою займався. І тепер вже сам все скажу про кожен вулик, кожну бджолину сім’ю, тільки-но побачу, як божі комахи літають».

І тут же — поради, зокрема для наших читачів, як мед вибирати, якщо на базарі доведеться його купувати:

«Є пасічники, які в пору медозбору зварять сиропу, вимішають з добрим медом та й продають. Тож коли бачите, що вже осінь, а мед рідкий, не загустає, то це явна підробка. Безбожно, вважаю, так робити — людина ж часто купує мед на ліки, а не просто для їдла».

Ясно, що з найстарішим мешканцем Бабаців ми говорили не лише про пасіку. За прожиті 86 літ Миколі Матеюку є що згадати, бо ж то і війну «з її біднотою і страхіттями» пам’ятає чоловік, і те, як у 1950-х роках збудував нову хату, вже будучи жонатим. А щодо того, чи хотів колись покинути хутір, то Микола Мойсейович сказав:

«І думки такої ніколи не було. Тут мої дід, батько жили і повмирали, тут і мені віку доживати».

З жалем згадує хуторянин дружину, яку три роки тому провів в останню путь:

«Я не хвалюсь, але ми з моєю Марією 53 роки прожили у парі, і я їй за цей час слова поганого не сказав. Вона мене завжди розуміла. Бувало, порося в хазяйстві пропаде, то дружина не дорікала, що не догледів. Навпаки, підтримувала: «Чоловіче, не журись — переживемо, аби ми здорові були».

Печально Миколі Мойсейовичу, що й сина вже похоронив. Є дочка, але далеко живе, у Бресті. «Тату, мені треба ж якось до пенсії доробити», — говорить батькові. І він із розумінням ставиться до того, що вона не може все покинути й перебратись у Бабаці. Тож сам хазяйнує. І раду собі дає, як можна було побачити. Та що там «раду собі дає»?

Ще два роки тому чоловік сам хату обшалював — залюбуєшся. І кухню літню самотужки збудував. А комора для зерна у нього — як у «крепкого» господаря: зерна в бочках вдосталь на зиму. Оскільки у хазяйстві тепер тільки кури водяться, то їм добре живеться при таких припасах. І дров стільки заготовлено, що не на одну зиму вистачить.

І про те, що всі бабацівці — велика родина, говорив Микола Мойсейович. А ще згадав чоловік:

«У батька мого за Польщі шість гектарів землі було. А що хазяйнував він справно, свідчить те, що навесні у нього люди зерно пшениці купували, аби змолоти і паску спекти. Не вивезли його десь на Соловки чи в холодний Сибір тільки тому, що не встигли, — німці його у війну вбили».

…Бабацівці, з якими ми спілкувалися, говорили не лише про місцеву екзотику, котра вабить багатьох тим, що тут, «як на курорті». Згадуючи, як то непросто було в школу ходити у Вишнів («перш пішки добирались, потім коником возили, а там — і машиною»), Анатолій Савош, зокрема, сказав про нинішні проблеми:

«Дорога до Вишнева розбита — не проїхати. Вже треба було б підремонтувати і ту, що на Коцюри, якою тепер і користуються хуторяни. Ще торік збирали гроші на вуличне освітлення, а його так і нема. Як ви бачите, майже біля кожної хати стоять вулики. Ось тільки багато бджіл гине, коли влітку соняшникові поля обробляють хімікатами».

А ще чоловік скористався нагодою і спитав нашу попутницю — першого заступника голови Вишнівської сільради Галину Федончук, яка ж то доля чекає довколишні ліси, котрі вирубують, вивозять. Галина Карпівна, як виявилося, в курсі цієї проблеми. Вона сказала:

«Сільська рада відстоює інтереси своєї громади. Уже створено підприємство «Вишнівкомунліс». У стадії вирішення передача лісу на баланс місцевої влади (з приводу цього надсилали лист в обласну раду). Хочемо, щоб люди самі могли і садити ліс, і доглядати за ним, і мати якийсь дохід. Принаймні не шукали, де заготовити дрова».

Одне слово, є надія на вирішення цієї проблеми, що болить бабацівцям: їх хоч і «жменька», але хочеться хуторянам бути господарями на своїй малій батьківщині.

Коментарі
20 липня
Сьогодні
Вчора
18.07.2018
17.07.2018
16.07.2018
15.07.2018
14.07.2018
13.07.2018
12.07.2018
11.07.2018
10.07.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин