Майже півстоліття віддала школі

Математика – це предмет, який люблять далеко не всі учні. І яким фахівцем треба бути, щоб зацікавити ним усіх учнів у класі. Саме таким професіоналом була вчитель Радехівської ЗОШ І-ІІ ступенів Ніна Іларіонівна Смеречинська.

Народилася у 1933 в селі Ставки Турійського району в селянській родині, де вже було дві старших сестри. Навчалася у місцевій семирічці, а середню школу закінчувала в Олеську, – пише газета «Новий погляд+» за суботу, 5 серпня.

Дитинство припало на післявоєнні роки, то, звісно, дівчата допомагали матері обробляти «дзялки» в колгоспі, вести домашню господарку.

Мріяла Ніна у школі повертати здоров’я людям, а тому готувалася до вступу у Львівський медінститут. Та хвороба матері перекреслила плани – і вирішила йти, куди ближче, у Луцький педінститут, студенткою якого стала у 1952-му.

«Навчатися було неважко, − згадує Ніна Іларіонівна. – За проживання в гуртожитку не платили, стипендії отримувала 28 карбованців, на які мала прожити місяць. Не було в що зодягнутися. Старша сестра віддала свої хромові чоботи, кофту з материної перешили, купили гумові туфельки. У торбину поклала кусень сала, картоплі трохи, батько дав кілька карбованців – та й подалася «по науку».

Після закінчення вузу кращі випускники мали вибір, пропонували Турійський, Володимир-Волинський та Любомльський райони. Після ради з батьками вирішила працювати у селі Радехів. Тут зустріла свою долю – Анатолія Володимировича Смеричинського, який приїхав із Черкащини з направленням ветлікаря. Був професіоналом у справі і водночас хорошим сім’янином. Відійшов у засвіти у 1994-му.

Директор школи Костянтин Варфоломійович Куценко згуртував колектив, учнів було багато – по 30 в класах, а вчителі молоді, беручкі до роботи.

«Хоч матеріальна база була слабкою, − продовжує вчитель, − ми мали призерів і районних, і обласних олімпіад. Кілька років не мали рівних Миколі Стецю, який, коли я тільки читала умову задачі, вже по ходу знав її розв’язок».

Із теплотою згадує вчитель Василя Головенця, який працював «у чинах» у Луцьку, а опісля – у Києві, лікаря зі Львівщини Світлану Денисюк, головного бухгалтера фірми у Петербурзі Тамару Денисюк, Василя Сюмака, який ніколи, приїжджаючи у відпустку, не оминає дому улюбленої вчительки.

І хоч вона вже чотирнадцять літ на заслуженому відпочинку, та кожного року готує своїх учнів до складання ЗНО.

«Ось минулого року півтора місяця займалася з учнем військового ліцею та ще двома, − розповідає співрозмовниця. – А я теж намагаюся йти в ногу з часом. Дуже часто на дозвіллі беру збірник і розв’язую задачі. Багато читаю художньої літератури, частину книг віддала школі. А ще ходжу у церкву. У радянські часи перед Паскою потайки з чоловіком носили всі продукти до техпрацівниці, яка жила під лісом. Так само забирали освячену корзину».

Мала конфлікт із владою у 1975-му, коли хоронила матір зі священиком. І хоча цим займалася сестра, її хотіли звільнити з роботи. З гіркотою згадує випадок, коли не проголосували за присвоєння звання заслуженого вчителя, бо… не член КПРС.

Та чесну самовіддану працю бачать всі. За вагомі здобутки у навчанні та вихованні учнівської молоді нагороджена значками «Відмінник освіти СРСР» та «Відмінник освіти України». З нагоди 100-річчя від дня народження В.І. Леніна отримала медаль «За доблесний труд». Була і ще одна медаль, та її, на жаль, викрали «доброзичливці» разом із грошима.

Але, попри все, вона згадує династії учнів (батьків, дітей, онуків). Багато випускників обрали професію педагога, продовжуючи її справу, лікаря, вихователя. Таких найбільше.

Добрі стосунки у Ніни Іларіонівни і з сусідкою Софією Домбровською, яка допомагає в побуті. Директор школи Надія Загола із вдячністю відгукується про свого класного керівника, а опісля − наставника, вчителя вищої категорії, порядну людину, хорошу колегу Ніну Іларіонівну Смеречинську. А класи, в яких читала математику і була класним керівником, майже щороку запрошують на зустріч.

І хоча інколи, проходить смуток, вона йде до друзів або ж читає книги про життєлюбів – великих людей України, а чи згадує учнів, яким віддала серце.

Галина ВАЩУК