Загиблий Герой АТО Анатолій Федчишин у спогадах рідних

14 Жовтня 2017, 08:00
Анатолій Федчишин із донечкою та дружиною. 6826
Анатолій Федчишин із донечкою та дружиною.

Холодний січень крутив сніжинки за вікном. Вся сім’я зібралась, аби привітати маленьку Даринку з днем народження. Бабуся та дідусь, тато та мама, сестри та брати, дядько та тітка, купа солодощів та веселий сміх.

Тато високо підняв обох доньок, щоб вони разом задмухали свічки і загадали бажання – так пройшло останнє сімейне свято з дядею Толею. 10 серпня 2014 року він загинув під Іловайськом.

Читайте також: «Любомль: двом загиблим Героям АТО урочисто відкрили пам’ятні дошки»

Народився Анатолій Федчишин 11 листопада 1981 року в Любомлі. На вулиці Української Армії і проходило його дитинство.

«Змалку ріс спокійним та добрим, на нього ніколи не потрібно було кричати, варто лише попросити – і він зробить.

Колись, пам’ятаю, щоб заохотити його до навчання, ми домовилися, що за кожну п’ятірку я даватиму йому 50 копійок. Він приносив їх стільки, що в мене не вистачало грошей, щоб розрахуватись, і я вирішила відмовитися від цієї ідеї», – пригадує бабуся Валя.

«Коли Толіку було три роки, ми ходили на мультик «Ну, постривай!» Його побачене вразило, він почав так щиро та голосно сміятися, що всі дивилися вже не на екран, а на нього», – рине у спогади дідусь Коля.

Найбільше часу він проводив зі своєю сестрою Олею, моє мамою. Вона завжди з усмішкою розказує про нього:

«У початкових класах я за нього заступалася. Виходила в коридор і як бачила, що хтось у нього намагається забрати гроші, які батьки дали на булочку, підтягувала банти та починала сваритися і погрожувати, що розповім усе вчительці, а коли не діяло, то казала, що знаю їхніх батьків.

Не помітила, як він виріс та став моїм надійним захисником. Пам’ятаю, як Толік служив в армії, ми приїхали, щоб забирати додому. А його, «дембеля», винесли на руках в протертій формі та босого.

Ми здивувались, адже зазвичай після закінчення служби всі їдуть в новому взутті та формі. А Толік сказав, що форма ця йому вже не потрібна. Вона пригодиться тим, які залишились, адже він високий, а на таких важко підібрати одяг. Взуття віддав, бо йому вдома лише місце займатиме, а там хтось із дірками в підошві буде ходити».

У свої двадцять три він зустрів справжнє кохання, а вже через два роки одружився.

«Я добре пам’ятаю нашу першу зустріч, усе ніби вчора. Високий, стрункий, голубоокий блондин… Такого кавалера було важко не помітити, знайомитися він прийшов саме зі мною. Толік завжди знав, що сказати, вмів підтримати, заспокоїти, надихнути.

Кожне його слово було щирим. Не пам’ятаю жодної брехні за сім років спільного життя. Також пригадую, як наш тато вчив Вікторію вимовляти «р». Вона якраз закінчувала садочок і ніяк не могла зрозуміти, як же вимовляти цю підступну літеру».

У 2014 році Толік не зміг сидіти вдома. Із братом Вовою пішли до військкомату, де їм відмовили. Не змирившись із ситуацією в країні, записалися до лав добровольців Правого сектора.

«Толік завжди рвався в бій, не йшов, а рвався. Зазвичай ми рідко розмовляли, бо кожен мав свою роботу, але знаходили час підтримати один одного», – додає Вова.

«Познайомилися з «Білим» у навчальному центрі «Десна», а потім ми прийняли його до себе в групу. Він був дисциплінованим, розумним та хорошим бійцем без шкідливих звичок, до того ж комунікабельним, мав свій «блат» у їдальні і завдяки цьому нам діставалися сало, варення та згущене молоко, – згадує побратим «Вуйко».

2

Дядя Толя так і не побачив Даринку в бантиках, не повів Вікторію у перший клас, як обіцяв… Не чув, як вона гарно вимовляє «р», не обійняв маму, не поцілував дружину, не підтримав сестри і брата… Вже три роки наші сімейні свята проходять без нього. Та він назавжди залишиться жити в наших спогадах.

Ірина САВОШ, племінниця Героя Анатолія Федчишина

Коментар
29/03/2024 Четвер
28.03.2024