Любомль у спогадах євреїв
-
-
>
-
>
-
>
2137
Міжнародний проект «Шляхами штетлів. Об'єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі» на своєму офіційному сайті опублікував цікаві спогади про місто Любомль.
Мемуари про Любомль є частиною англомовної книги Yisroel Garmi «Luboml: The Memorial Book of a Vanished Shtetl», – пишуть Хроніки Любарта.
Кілька цікавих цитат із книги:
«Офіційно місто називалось Любомль. Але євреї міста і прилеглих районів звикли називати його «Лібівне». До кінця Першої світової війни місто входило до Володимирського повіту, а центр губернії знаходився в Житомирі, столиці Волині. Типове формулювання для документів і офіційна адреса для пошти писались як «Местечко Любомль, Владимир-Волынский уезд, Житомирская губерния».
«На Польській вулиці, або вулиці Садовій, як вона тоді називалася, була розташована більшість громадських закладів: російська школа, громадська лікарня (яка згоріла ще до Першої світової війни), військкомат, в'язниця, пожежна станція тощо. Саме тут жили чиновники і духовенство: православний священик (ґалах) і його помічник дяк, католицький священик (ксьондз) і більшість російської інтелігенції.
Тут знаходились і три храми: католицький костел, який займав велику площу, і дві православні церкви. На східній стороні цієї вулиці, майже по всій її довжині, простягався сад плодових дерев, звідси і її назва — Садова. Сад належав землевласнику Кампіоні, а поряд із ним ріс гай. Обидва місця використовувалися для прогулянок протягом літніх місяців».
«Пожежі були частим явищем, і найбільші ставали свого роду відправними пунктами історії — від них відраховувалися роки народження та інші події. Часто ми чули від наших бабусь і дідусів: "Це сталося того-то року, після великої пожежі».
«Хоча саме місто знаходиться на пагорбі, в сезон дощів воно тонуло в болоті, яке ускладнювало подорож і для пішоходів, і, звісно, для транспорту. Аби пройти від хати до хати і від вулиці до вулиці, треба було йти по тонких дерев'яних дошках, що перетинали головні вулиці вздовж з обох сторін. Під ними були канави для стічних вод і опадів, пов'язаних з основними, великими дренажними канавами, які відводили води на околицю міста.
Ті, хто жив у низинних районах, особливо мучилися з територією навколо лазні та в провулку м'ясних магазинів. Під час сезону дощів зв'язок із селами — основним джерелом засобів до існування, був сильно ослаблений або відрізаний взагалі, і городяни, які ходили навколо без роботи, молилися і з нетерпінням чекали поліпшення погоди..»
«На початку 1920-х років на вулицях міста досі не було освітлення. Тільки трохи нечіткого світла, що тут і там просочувалося з вікон будинків, освітлювало шлях для перехожих. Тому прогулянки по місту в нічний час, по неосвітлених вулицях, під час дощового сезону були досить важкими. Освітлення вулиць електрикою почалося в 1925-26 роках разом із будівництвом родиною Ґріматліхтів та їх партнерами першої електростанції».
