Враження київського журналіста від перетину кордону на «Ягодині»

Блогер та журналіст Яков Звар розказав, як можна проїхати кордон із Польщею в обхід загальних черг, а також розповів, як заробляють прикордонники на заторах.

Про це він написав на сайті видання «Обозреватель».

За словами чоловіка, час від часу в ЗМІ з’являються новини про затори на кордоні України і Польщі. Мовляв, коли читаєш, особливо не замислюєшся – поки це не торкнеться особисто тебе.

Подаємо публікацію його блогу про перетин кордону з Польщею на Волині:

«Не один раз я їздив. Стояв на кордоні в середньому по 2 години, кілька разів по 4, але це, в принципі, ще нічого. А ось такого принизливого ставлення до людей, з якими я зіткнувся тиждень тому на КПП «Ягодин», і уявити не міг.

Дорога до кордону пролетіла непомітно. Київ–Старовойтове – 540 кілометрів доїхали приблизно за 7 годин. Бесіди, анекдоти, кілька зупинок на перекус і дозаправку – все, ми майже досягли мети. Було 22:00.

Трисмугова дорога. Не доїжджаючи приблизно півтора кілометра до КПП «Ягодин», в правому ряду побачили скупчення з фур. Дальноміри слухняно вишикувалися вздовж дороги і чекають своєї черги.

Їдемо далі. Приблизно за кілометр до КПП вже черга з легковиків і мікроавтобусів – в два ряди.

Вийшов із машини: дивлюся – стоять «наглухо». Смертельно втомлений водій авто в середньому ряду розповів, що стоїть з 15:00 і за цей час проїхав всього… 50 метрів. Співставивши час і відстань (за 7 годин 50 метрів) здивувався, але до цього часу ряд, в якому стояв мій автомобіль, знову поїхав, і я стрибнув у машину і направився далі, до кордону.

По дорозі обговорили слова чоловіка і зробили висновок, що ми вибрали правильну смугу для руху. Але все одно було цікаво, чому ж та людина не поїхала цією смугою, не може бути, щоб все так просто…

Проїжджаємо повз компанію чоловіків, які в очікуванні «зрушень» вийшли зі своїх автомобілів покурити. Опускаю скло і питаю, чому вони стоять і чому крайній лівий ряд їде.

Чоловіки з посмішкою переглянулися і сказали, що стоять в черзі, а цей ряд їде тому, що в кінці ряду, якщо хочеш проїхати, потрібно заплатити «леську» або «сковороду» (200 або 500 гривень), і буде тобі щастя

Якщо нема, повернуть назад, в кінець черги. Я вирішив спробувати «прорватися» (але не платити, а подивитися що буде).

За 100-150 метрів до в’їзду на сам пропускний пункт дорога перегороджена пластмасовими бар’єрами. На дорозі близько 20 людей у цивільному одязі, а також двоє чоловіків у формі і з автоматами.

Один із прикордонників підходить до нашого автомобіля і питає: «Куди їдете, що везете, хто в машині?» Відповідаю, що їдемо в місто Хелм. Нічого не веземо.

«Ну, тоді вертайтесь назад у чергу, ви ж бачите, що решта автомобілів стоїть в черзі й чекають», – скомандував «боєць».

Розуміючи, що прикордонник не жартує, і пам’ятаючи про раду дати «леську», питаю: чи є інші варіанти? Акуратно натякаючи на їх існування, навівши в приклад автомобіль, який проїхав перед нами (ну не можу ж я пропонувати йому хабар).

«У тій машині 4-місячна дитина, я не міг їх не пустити. А ви поки що станьте зліва та чекайте, я до вас підійду», – відповів прикордонник. Я слухняно розвернувся і припаркувався через дорогу.

Заглушивши двигун, я вийшов з машини, дістав телефон і почав знімати на фото і відео. Буквально через хвилину до мене підійшов інший прикордонник і, попросивши документи, наказав припинити зйомку, аргументуючи вимогу тим, що я перебуваю в прикордонній зоні і тут заборонено знімати.

До слова, пізніше на «гарячій лінії» мені розповіли, що фото- і відеозйомка, згідно з внутрішніми інструкціями прикордонної служби України, заборонена на території самих контрольно-пропускних пунктів, а не на під’їздах до нього.

Також заборонено сфокусовано знімати охоронні системи, пункти відеоспостереження та інші технологічні споруди і об’єкти, що забезпечують пропускний режим і охорону кордону. Іншими словами, зробити селфі на тлі КПП можна, а ось зняти по периметру точки відеоспостереження – не можна.

Я пояснив, що не перебуваю на території, де заборонено знімати і маю на це повне право, як громадянин, потім дістав паспорт і показав йому. Навіть не глянувши в сам документ, прикордонник попросив мене не знімати хоча б сам пропускний пункт і відійшов в сторону.

Час йшов. І я підійшов до прикордонника, з яким розмовляв перед цим, щоб з’ясувати, які шанси пройти кордон найближчим часом.

– Черга, бачите, всі стоять. Поляки повільно пропускають. Ми б і раді швидше, та не можемо.

– Так там кажуть, що за гроші можна і швидше пройти, правда? – я продовжую.

– Та ні, хто каже? Ви ж бачите, у вас же грошей не просять! Це все вигадки. Запускаємо скільки можемо, по черзі, хіба як з дітьми, чи хворі, тоді без черги, а так… Вас також запустимо, але потрібно трохи почекати.

– Добре, дякую, та хотілося б не довго, родина в машині…

– А ви де працюєте, де ви журналіст? – спитав прикордонник.

Мабуть, коли я діставав паспорт, тоді і «засвітив» прес-карту. Я не хотів акцентувати увагу на роботі, щоб не подумали, ніби хочу цим скористатися, називаю видавництво і швидко додаю: «Я звичайна людина, як і всі, не очікую ніяких переваг! Просто цікаво, хочу знати причини таких черг».

Ми ще кілька хвилин поговорили, я розповів про намір розвернутися і поїхати на інший КПП, в Устилуг (приблизно 80 кілометрів). Але Тарас сказав, що зараз мене пропустить. Я відверто зрадів. Ось, думаю, добре – 40 хвилин, а я вже проїхав на територію КПП. Тоді я ще не знав, що прикордонник зробив мені «ведмежу послугу», пропустивши раніше черги.

Проїхавши шлагбаум КПП, я встав у нову чергу, вже до паспортного контролю. Там було близько 20-ти автомобілів. Загалом, о 1:30 ночі ми закінчили реєстрацію і поїхали в сторону кордону з Польщею.

Виявляється, від паспортного контролю України до польського – відстань близько кілометра. Це дорога через міст шириною в дві смуги. Одна смуга для автобусів і вантажного автотранспорту, а друга – для легкових автомобілів і мікроавтобусів.

Під’їзд до мосту – це широка, приблизно в чотири смуги, площа, довжиною близько 100 метрів, повністю і наглухо забита автомобілями, водій кожного з яких намагається «влізти» в смугу руху на мосту…

Уявіть собі трисмуговий рух на Південному мосту в годину пік, коли дві смуги перекрито… Затор до станції метро «Харківська». Але вона рухається, а тут – «жесть»! Відстань між автомобілями така маленька, що навіть людина не пройде.

Я деякий час пропускав, думав: «Не буду тиснутися, зараз виїде частина машин і стане вільніше, проїду легко», але машин менше не ставало. Виїжджала одна, заїжджають дві, і цей потік нескінченний…

Розговорився з одним із водіїв, той розповів, що часто їздить через цей КПП і менш ніж за шість годин не перетинав кордон жодного разу!

Розповів, що поляки повільно пропускають. Що черга перед КПП тому, що наші прикордонники запускають багато «ліваків» (так він називає тих, хто проїхав без черги – по знайомству або за гроші) і саме тому такий затор перед мостом.

Розповів також, що на мосту вже немає такого руху як тут, що поляки, якщо побачать що об’їжджаєш, можуть і «накласти грошову кару» (оштрафувати) на 200 злотих (1200 гривень), або «упереджено перевірити» – загнавши автомобіль «на ямку». Загалом дав мені зрозуміти, що ми тут надовго.

Мало-помалу ми просувалися вперед. О пів на четверту ранку я вже заїхав на територію польського КПП.

До виїзду залишалося якихось 150-200 метрів, але черга, не дивлячись на те, що у поляків передбачено шість коридорів для легкових автомобілів, тягнулася дуже повільно. До паспортного контролю я добрався лише через 4 години.

200 метрів за чотири з половиною години!

У черзі в коридор, який я вибрав, стояло близько 30-ти автомобілів.

Під’їхавши до віконця паспортного контролю поляків, я простягнув документи. Не поспішаючи «страж кордону» (так написано на формі польських прикордонників) почав вивчати мої документи.

Мабуть, радість від того, що я «досягнув» останнього рубежу, а також бажання вирватися з КПП викликали підозру у поляка. Він прийняв рішення перевірити мій автомобіль і багаж пильніше і скомандував: «Пане, ви мусите заїхати на ямку». Блін, ямка, відразу згадав слова Тараса. Ну, думаю, добре, ямка, так ямка, аби швидше.

Попрямував до ямки, там 50 метрів, під’їхав і чекаю. 5 хвилин, 10, 15 – нікого немає. Я вже повернувся до віконця, попросив направити когось іншого, якщо ви зайняті. Уже відверто нервую, пояснюю, що стоїмо вже більше 10-ти годин, і т.д. Реакції нуль – почекайте, зараз до вас підійдуть.

…Ще на території нашого пропускного пункту у подружжя розболівся живіт. Вона терпіла, але біль ставав сильніше. Це було о 8:40 за нашим часом. Я намагався викликати «швидку допомогу» – зі свого номера не вийшло (ми вже знаходилися на території Польщі). Попросив прикордонників викликати лікаря, вони «відфутболювали» мене від одного до іншого, але жоден з них не набрав 112. Я оскаженів. Сказав полякам, що буду зв’язуватися з нашим посольством і вимагати якоїсь реакції.

І тут сталося «чудо». Буквально через кілька хвилин відкрилися ворота, де знаходиться оглядова яма. Мене запросили заїхати всередину, відразу запитали, хто відчуває себе погано, і запропонували дружині сісти на лавочку.

Якийсь прикордонник швидко оглянув автомобіль, прощупав сумки і скомандував виїжджати. На виїзді мене вже чекав чоловік з нашими документами. Усе. 15 хвилин і ми виїхали. Це з «пильною» перевіркою автомобіля!

Ось так друзі-поляки ставляться до нашого брата. Може цей висновок і поспішний, може мені просто не пощастило, але 11 годин на кордоні – це занадто.

P.S. Назад виїхав за 1,5 години, з урахуванням черги перед кордоном.